І Марійка боязко спитала:
– А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу?
Подивилась гостро Горпина:
– Побачимо.
День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена… А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже:
– Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я… Єсть один тут і гарний…
Відштовхнула Марійка. Вийшла.
Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати… Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там… Горпина чекала вже, знала: повернеться.
– Ну, так краще, голубонько, куди підеш? Куди… Знай, я їсти не дам, бо немає… – і всміхнулася криво: – Жалію тебе я… А то б я давно… І не панькалася з тобою; родичка ти…
Вечір. Вітер. Свистять зморшками вкриті уста й гадючаться пальці старечі.
– Ну, не бійся, дурна, як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?
Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.
– Слухай, слухай, Марійко… Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?
В голові не було ні думок, ні бажання.
– Все одно… Ах, все одно.
Сталося…
Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.
Залишив на столику гроші.
Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася…
А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.
Головою в подушку впхнулася.
– Даниле, Даниле, – плакала.
Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:
– Ну, Марійко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш…
Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.
– Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш… На дівчат подивись, як живуть… Розпитай…
І приводила знову.
Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.
Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
"Ого", – подумав…
Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
– Чому не заходиш, Петре?
– Ніколи.
Виходячи, спитав Іван:
– Вам куди?
– До Катерини. Ліворуч.
– На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?
Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
– Ти скажи, – почала Галя.
– Ні, ти.
– Ні-ні, ти спочатку, а потім я.
Тоді Катерина сама ласкаво:
– Знаю, знаю. Швидко ж ви.
А Петро поважно:
– Що там швидко? – Потім до Галі: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.
– Спіймай спочатку.
Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.
– Ми з тобою прийшли побалакати.
– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.
– Я їй не дам.
– А хто ж буде?
– Я.
– Ти ж не вмієш.
– Я не вмію?
І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити…
– А діти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра.
– Я… я не знаю, як то?
Галина аж сіла…
– То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бігати коло столу, стілець поламали.
– Та стійте, а що ти позавчора казала, Галю?
– Я? Ну да, – потім підбігла, почала шепотіти. Катерина тільки головою покрутила:
– Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервоніла по сами вуха.
А Петро, ніби це його не обходило, розглядав малюнки по стінах.
– Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.
– А тепер, Катю?
– А тепер бачу, що такий дурний, як і Галя.
– А от побачимо, хто розумніший, чи ми, чи ви.
– Добре, добре, якщо так, зваріть мені щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мікроскопічне ви.
Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася східцями вниз.
За дверима чутно було сміх, і біганину веселу, і галас.
"Наварять", – подумала. Повернула за ріг і якби Петро й Галина не були так заклопотані обідом, то у вікно вони б побачили, що Катерина повернула не ліворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.
– Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…
А Михайло подумав: "І всіх їх треба до ладу довести", – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: "Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи", – подивитися в очи темні…
Схопив за руку її:
– Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
– Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.
– Ет, кинь.
– Що там кинь, будемо вмісті жити…
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
– Михайло!
– ?
– Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…
– А, нічого, це так…