…Знає він її ще з фронта, – як криця. Скільки, бувало, як гарний товариш, темної ночі ходила вона з ним пости вивіряти. Так і зійшлися вони… Вона не знає, а він нарочито зробив так, що він на її заводі в осередкові працює. Тут вона по-старому спокійна, і її тут бояться, навіть, бо не звикла вона вибачати собі й іншим.
– Строга баба, – кажуть.
Всміхнувся: може, саме через це й самотня вона така, – мовчала вона, а все ж помічав він, що болить десь там далеко всередині. Сьогодні сказала вона:
– Життя це – картина в картині.
– Як то? – не зрозуміли всі.
– А так. Намальована картина, а на картині теж картина, а в другій картині теж картина і так без кінця. І всі однакові. Це дуже неприємно. Зо мною так часто буває і тоді здається, що брехливо ставишся до всього і хитриш сама з собою; це тому, що ми всі наскрізь старі, що в нас мало любові.
І не знав Михайло, що відповісти їй. Що він скаже? Що у неї надто великі бажання, що життя за це покарає її. Порадити застигнути. Бути байдужою? І від злости, від почування безсилля певно сказав:
– Ти інтелігентка.
Частина друга
І
Лютий вже позбивав почорнілі сніги в яри. В комуні життя йшло своїм чередом. Тепер тут живе тільки троє – Данило, Іван і Андрій. Михайло кудись перебрався.
Раз Іван пізно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сів коло нього, спитав:
– Знов до Марійки листа пишеш?
– Угу.
– Дурень ти.
– Що так разом рішив?
– Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав?
– Вже два місяці.
– Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?
– Дурниці. Що видумав?
– Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Оттак як у нас на суді свідки будуть казати. А щоб ти зробив?
– Не знаю.
– Любив би по-старому.
– Ат, кинь.
"Справді, може що сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно".
А Іван думав: "Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить".
– То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу.
– Знаю, та листів щось давно немає.
– А може, по хліб поїхала де.
– Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати.
Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.
"От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…"
Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.
Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.
"Погано, як Марійка попаде в місто".
Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.
Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.
Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають.
– Хто там? Ти, Галю?
– Ні, це я, Ніна, – відчини.
Вбігла та.
– Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!..
– Що, ех я?
– А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод.
– У нього гарна посада?
– О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим… – А далі: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. – Таємничо: – Він буде чекати…
– Дмитро?
– Ні (досадливо), він – Семен.
– А. Ти і з ним вже?
– Він такий гарний.
– А Дмитро?
– Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу.
– Так, для чого ж ви живете вкупі.
Засміялася Ніна і враз серйозно:
– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.
Майнула хвостом, побігла.
"Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін. – Засміялася: – Як чудно іноді все перемішується". Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла.
"…А чудна ця дівчина – певно когось чекає, а він спізнився ракалія…"
"…Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться…"
Ей, непман!
Держи карман,
Візьмем в бою.
Ти все одно у нас в кишені, —
стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна.
…Хай застилають хмари світло,
Хай тумани захмарюють обрій.
Ми ярдами вийшли в колонах
Ми до бою вийшли сьогодні.
Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією зсохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним чужим життям. Почувається нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.
Несила людині стрибнути за обрій…
Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.
Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.
В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.
Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.