— Богом клянуся (сказав Гімнаст), ти ввійдеш туди не інакше, як шматочками, — цілою ніяк не вдасться!
Тут він обіруч змахнув своїм мечем, який називався "Цілуй-мене-в-дупу", і розполовинив сервелатину.
Господи, яка ж вона була ситенна! Вона нагадала мені здоровецького Бернського бугаяку, убитого під Мариньяно під час погрому швейцарців. Ви не повірите: сала вона мала на животі не менше як на чотири пальці.
Щойно Гімнаст розсервелатив сервелатину, всі інші Ковбики на нього ринули і подляцьки збили його з ніг, та в цю мить Пантагрюель і його люди кинулися до нього на підмогу. І тут пішла колотня. Дериковбик нумо дерти Ковбиків, Шаткуйкров'янка нумо шаткувати Кров'янок, Пантагрюель підтинав Ковбикам жижки, брат Жан, сидячи в Льосі, тільки за всім сочив, аж це Сосиски з страшенним гиканням і зиком ударили з засідки на Пантагрюеля.
Тоді брат Жан, побачивши ґвалт і переполох у Пантагрюелевому таборі, відчинив двері Льохи і вийшов звідти зі своїми бравими жолдаками, хто був озброєний рожнами, хто жаровнями, хто камінними ґратками, пательнями, лопатками, деками, рапірами, щипцями, а хто підроженниками, мітлами, казанами, ступками, товкачами, і вся ця рать, буцімто хатні зломлювачі екіпована, нестямно заголосила й зарепетувала устами одними: Набузардан! Набузардан! Набузардан! З такими криками розсатанілі кухарі кинулись на Кров'янок і врубалися в шики Сосисок. Ковбики ж, бачачи, що ворог дістав підкріплення, дременули на повну витягу, ніби чорти за ними гналися. Брат Жан кам'яними ядрами давив їх, як мух; жолдаки теж ощадку не давали. Жаль живий брав: бойовище було всіяне мертвими і пораненими Ковбиками. І тут хроніка мовить: якби не воля Божа, ковбиковий рід був би вибитий до ноги цими бійцями-кулінарами. А щось направду неймовірне стряслося, хочте вірте, хочте ні.
З боку трамонтани налетів прездоровенний, превеликенний, претовстенний, пресірий кнур на довгих і широких, як у вітряка, крилах. Пір'я було в нього пломінке, як у фенікоптера, іменованого по-ланґеґотському фламінго; очі червоні й огненні, як піропи; вуха зелені, як празинові смарагди, зуби жовті, як топази, хвіст довгий і чорний, як лукулловий мармур; ноги білі, прозорі і світні, ніби діяманти, і були ці ноги лапчасті, як у гуски і як у тулузької королеви Гусячалапка. А шию її прикрашало золоте намисто з йонійським написом, з якого я міг розібрати лише два слова: ΥΣ ΑΘΗΝΑΝ, тобто Кабан, що Мінерву навчає.
Година стояла погідна і ясна. Та тільки-но це чудерство появилося, ліворуч торохнув такий оглушливий удар грому, що ми отетеріли. Ковбики, скоро уздріли кабана, зараз же покидали зброю, кийки, мовчки повклякали і побожно звели до нього складені долоні.
Тим часом брат Жан зі своїми знай били Ковбиків і на рожен садили. Проте Пантагрюель звелів сурмити відбій, і на цьому битва скінчилася. Чудовисько, політавши туди-сюди між двома станами, скинуло додолу двадцять сім з гаком бочок муштарди і нарешті з невгавним криком: "Карнавальник! Карнавальник! Карнавальник!" — подаленіло.
Розділ XLII
Як Пантаґрюель вів перемовини з Ніфлесет — царицею Ковбиків
Чудовисько більше не вернулося, і обидва війська німували. Пантаґрюель попросився потрактувати з панею Ніфлесет (так звали царицю Ковбиків), що засідала у каруці в затінку знамен, і таку змогу йому одразу надано.
Цариця вийшла з каруци, вклонилася гоже Пантаґрюелю і виявила до нього монаршу ласку. Пантагрюель побідкався перед нею на цю війну. Цариця ввічливо перепросила, виправдуючись тим, що непорозуміння сталося через хибне донесення: шпиги доповіли їй, що Безскоромник, її заклятий ворог, нібито висів на берег і заходився аналізувати сечу физетерів. Потім вона попросила його (яко ґречного) подарувати їй завдану йому кривду, зваживши, що в Ковбиках більше лайна, ніж жовчі; і в разі прощення вона сама і всі наступні Ніфлесети на царстві заряджатимуть цим островом і краєм як його і його наступників підданці, всюди і в усьому будуть йому вірні, друзям його будуть друзями, а недругам його — недругами, і щороку, на знак лояльної покори, посилатимуть сімдесят вісім тисяч царських Ковбиків, на заїдок йому протягом півроку.
Обіцянку свою цариця справдила і назавтра відправила доброму Ґарґангюа на шести великих бригантинах названу кількість царських Ковбиків, під проводом юної Ніфлесет, острівної інфанти. Мужній Ґарґантюа і собі переслав цей гостинець великому королю паризійському. Але від зміни підсоння і через брак муштарди (природного бальзаму і покріплювального Ковбиків) вони майже всі повмирали. За розказом і велінням великого короля їх поховали у братській могилі, в тому місці, що й досі іменується Ковбиковою бруківкою.
Заходами фрейлін юну Ніфлесет одрятували і належне угонорували. Потім її віддали заміж до благодатного і багатого краю, і вона там, дяка Богу, привела чимало гарних діточок.
Пантагрюель красно подякував цариці, забув їй усі кривди, але від острова відмовився і підніс їй гарненький першський цизорик. Потім поцікавився, з якого дива прилітало це кнуряче страхіття. Вона відповіла, що то була ідея Карнавальника, їхнього бога, заступника під час війни, фундатора і прародителя всього ковбикового роду. На кабанища він скидається тому, що Ковбики з безрогих робляться. Пантагрюель поспитав, з якої речі і з яких терапевтичних приписів чудовисько скинуло на землю стільки муштарди. Цариця відповіла, що муштарда — їхній святий Грааль і небесний Бальзам: мазни ним рани повалених у порох Ковбиків, і поранені невдовзі одужають, а мертві воскреснуть.
Більше ні про що Пантагрюель з царицею не розмовляв і пішов собі на своє судно. А всі його вірні кумпани рушили слідком з усією зброєю і Льохою.
Розділ XLIII
Як Пантаґрюель висів на острові Руах[438]
Через два дні ми прибилися до острова Руах, і, клянусь вам сузір'ям Квочки з курчатами, такого химерного побуту, як у цих островиків, я ще нігде не видів. Живуть тільки вітром. Не п'ють нічого, не їдять нічого, окрім вітру. За оселі у них вітровці, сиріч погодники. У садках вони саджають три ґатунки анемон, та й квит. Зате руту, так само як інше кармінативне зілля, виполюють геть. Люд посполитий перебувається пір'яними, паперовими та полотняними вахлярами, як до своїх коштів і засобів. Багатирі живуть з вітряків. Як у них якась фестина чи бенкет, столи ставлять під одним чи двома вітряками. Там вони їдять доневпоїду, як на весіллі. Під час застілля роздебендюють про загонистість, переваги, хосен, рідкісність того чи того вітру, достоту як ви, гультіпаки, за трапезою філософуєте про букет вин. Хто хвалить сироко, хто беш, хто ґарбіно, хто бору, хто зефір, хто полуденник, хто заходень тощо. А хто тепляк з-під Сорочки, для зітхальників та увихайлів. Хворим треба протяглий протяг, щоб їх гарненько протягло на всю протягу.