Достоту так само обидві партії вишикувалися для третього, і останнього, балу, та тільки мені здалося, що вид у всіх повеселішав, а погляди посмілішали. Музика тепер грала — більш ніж на квінту швидше — якісь войовничі мелодії з-фригійська, зладжені колись Марсієм. Усі закуйовдилися і сточили забавний бій, і навала була така стрімка, що за один такт учасники встигали зробити по чотири ходи з належними крутуватими реверансами, а ходи становили собою стрибки, скоки і вольтижі, як при балансуванні на линві, причому всі ці рухи миттю змінювали один одного. Бачачи, як, відклонившись, вони кружляли на одній нозі, ми несамохіть порівнювали їх із дзиґами, які дітлахи поганяють кнутиками і які так швидко крутяться, що їхні рухи здаються станами спокою, вони бачаться застиглими, нерухомими, нібито заснулими, і як зачепитися оком за якусь кольорову точку, то вона покажеться не точкою, а безперервною лінією, як слушно сказав, про високі матерії трактуючи, Миколай Казанський.
Оплески, що без угаву ляпали з того і того боку, зливалися з вигуками схвалення. Суворий Катон, агеластичний наш праотець Крас, людиноненависник Тимон Атенський, Геракліт, сміхозневажник, хоть сміх людині притаманний, і ті б пожвавішали на гук цієї знадливої музики і на вид юнаків, цариць і німф, що шпарко і розмаїто рухалися і пересувалися, підскакували, гасали, скакали і кружляли так спритно, що ніхто нікому не заважав. Що менше лишалося гравців на бойовищі, то цікавіше було стежити за хитрощами і каверзами, з допомогою яких вони одне одного переймали, як їм музика підказувала. Ба більше: якщо понад-природне це видовисько баламутило наші змисли, вражало наші уми і стрясало всю нашу істоту, то ще дужче хвилювали і жахали наші серця звуки музики, і нині вже не здавалося цілком неймовірним, що Ісманій, сидячи за одним столом з Александром Великим і ділячи з ним мирну трапезу, спровокував його під дією таких модуляцій скочити на рівні і взятися до зброї. У третьому турнірі переміг золотий цар.
Під час танців цариця непомітно зникла, і більше ми її не бачили. Прислужники Гебера провели нас до нього і, виконуючи царицине веління, занесли нас до списків. Потім, добравшись до порту Матеотехнії, ми, ловлячи ходовий вітер, поквапилися піднятися на борт, а то б довелось нам чекати до кінця третьої місячної кватири.
Розділ XXVI
Як ми висіли на острові Годосі[497], де шляхи ходять
Два дні ми пливли, і от перед нами постав острів Годос, де ми узріли річ незвичайну. Дороги тут — істоти живі, якщо слушна думка Арістотеля про те, що відмінною прикметою істоти живої є її здатність рухатися самотужки. І справді, шляхи тут ходять, як живі, і є серед них шляхи блудні, не кажи ти планети, шляхи нахожі, шляхи сплетені, шляхи скрижовані. Я почув, як мандрівці часто питають у місцевих мешканців: "Куди ця дорога іде? А он та?" А їм відповідають: "Між Півднем і Феверолем, до такої-то парафії, до такого-то міста, до такої-то річки". І подорожани, потрібну їм путь обравши, не труждаючись і не здорожуючись, добираються, куди призначено: це як сісти до суденця в Ліоні і допливти по Роні до Авіньйона чи Арля. Але, як ви самі здорові знаєте, далеко не все йде гладесенько-рівнесенько і на світі нема нічого досконалого, а тому й тут, як нам сказали, існують люди з числа чатувальників доріг і гранярів бруку, і бідолашні дороги бояться їх і тікають, як від опришків. Люди ці сочать нахожі шляхи і ловлять їх, наче вовків, арканом або ж, наче бекасів, тенетами. У мене перед очима одного такого чоловіка схопило правосудия за те, що він помилково, ні в тин ні в ворота, обрав шлях спудея, тобто найдовший, а інший, навпаки, хвалився, що обрав стежку найкоротшу, себто стежку війни, і що завдяки такому вдалому вибору перший доскочив свого.
Карпалим з цієї нагоди сказав Епістемону, що якось бачив, як той, наставивши дашком долоню, мочився під парканом і його, мовляв, тепер не дивує, що Епістемон перший являється на вранішній вихід доброго Пантагрюеля, бо в нього, мовляв, куцачок і як слід верхи не натупаний.
Я побачив на цьому острові Бурзький гостинець, зауважив, що ходить він черепашачою ходою, і в очі мені впало, як він зі страху давав дмухача, узрівши підводчиків, — а що як підводчики затопчуть його кінськими копитами і переїдуть підводами, от як Туллія переїхала колісницею свого батька, Сервія Туллія, шостого цезаря римського.
А ще я там упізнав добрий давній Ферратський шлях, що йде від бескеття і береться нагору таким собі великим ведмедем. Побачивши його здалеку, я несамохіть подумав, що так удають святого Ієроніма, як лева ведмедем замінити: шлях цей такий достоту хиренний, і така сама в нього біла розкошлана борода (для вас це льодовики); на ньому висіли буйні, неоковирні соснові рожанці, і він нібито колінкував, а не стояв і не лежав, і бив себе в груди гострими каменюками. Я жалів його і боявся. Нас відкликав убік місцевий бакаляр і, показуючи на гладеньку білу і подекуди соломою присипану дорогу, сказав:
— Тепер ви не знехтуєте думкою Талеса Мілетського про те, що вода початок усього, а також твердженням Гомера, що все бере початок в океані. Ось ця сама дорога вийшла з води і до води повернеться; два місяці тому тут плавали в суденцях, а нині по ній їздять возами.
— Теж мені дивина (сказав Пантагрюель). У нашому світі відбувається по п'ятсот таких метаморфоз, а то й більше.
Потім, придивившись до розтечі рухливих шляхів, він сказав нам, що Філолей і Арістарх саме на цьому острові філософували, а Селевк тут виснував, що насправді довкола своїх бігунів крутиться не небо, а земля, хоть нам і бачиться навпаки: адже, як ми пливемо по Луарі, нам здається, ніби дерева на березі йдуть, тоді як вони нерухомі, а рухає нас хід судна.
На кораблі повертаючись, ми побачили, як неподалік від берега збираються колесувати трьох чатувальників шляхів, які самі потрапили в капкан, і що на малому вогні підсмажують одного страшенного лотра, який, гранячи брук, зламав йому ребро; нам сказали, що це дорога нільських гребель і гаток.
Розділ XXVII
Як ми поминули Острів дерев'янки і про орден братів курник