Пухнасті коти — це препаскудні тварини. Вони їдять малих дітей. Носи в них плескаті, шерсть росте всередину. Пазурі довгі, міцнющі та гострі. Як хто в ті пазурі попаде, то вже не вирветься... І геть усі носять розшморгнуті торби: хто на череві, хто на спині, хто на боці, хто на шиї. Це їхній символ і девіз.
По дорозі мандрівникам зустрівся старий жебрак. Пантагрюель подав йому милостиню, і той сказав:
.— Ой, добрі люди, добрі люди, якби ви знали, куди потрапили! Хай господь вам поможе вибратися звідси цілими й здоровими! Присягаюся словом чесного жебрака — ці Пухнасті коти скоро захоплять усю Європу — без усякої війни! — і загребуть собі всі її багатства. Вони вішають, четвертують, колесують людей, усім стинають голови, всіх кидають у в'язниці та в катівні. Все у них навпаки. Непорядність зветься доброчесністю, злість — добротою, зрада — вірністю, крадіжка — щедрістю. І при цьому вони певні,що в усьому світі немає нікого кращого й справедливішого за них, а те, що вони чинять,— чинять для загального добра. Щоб ви знали: всі війни, пошесті, хвороби, всі землетруси й пожежі, всі бурі, злидні й голод,— усе це через їхню небачену, нечувану, незмірну лють. На жаль, більшість людей цього не розуміє і ненавидить Пухнастих котів не так, як вони того заслуговують. Проте коли зрозуміють, які підлі, підступні та лихі Пухнасті коти, то покарають їх страшною карою. І це буде справедлива кара, хоч би яка вона була жор-
стока. Не буде такого суворого, драконівського закону, який би їх охороняв! Не буде такого правителя, який своєю владою заборонив би загнати їх кудись у лігво й спалити живцем! Батько мій, коли помирав, узяв із мене обітницю, що я стоятиму отут, на цьому місці, доти, аж доки в Пухнастих котів ударить блискавка і спопелить їх усіх. Бо люди вже так отупіли, так зачерствіли душею, що їм байдуже до зла, яке є в світі! Вони не відчувають його і не думають про нього! А ті, хто відчуває й думає, не сміє, не хоче або не може те зло знищити.
— Спасибі тобі, чоловіче! — рказав Панург.— Друзі, тікаймо звідси! До кораблів!
Та втекти було ніяк — адже мандрівників вели під охороною, та й ворота острова було замкнено. Охоронці сказали, що ввійти сюди легко, а вийти важко: треба мати дозвіл ерцгерцога Дряповирва і перепустку, ним підписану. До того ж, з ярмарку тікають не так швидко, як з базару... Та й ноги в нас загшлюже-ні...
їх привели до ерцгерцога Нявнія Дряповирва, володаря Катівні.
Це був наймерзенніший з усіх Пухнастих котів. Він мав три зрослі голови: лев'ячу, собачу й вовчу. Лев'яча голова рикала, собача гавкала, вовча вила. Лапи в нього були вимазані кров'ю, пазурі — страховинно довгі, гострі й загнуті, ніс — мов воронячий дзьоб, зуби — мов кабанячі ікла, очиська — мов у сатани блискучі.
На стіні за стільцем, на якому сидів Дряповирв, була намальована стара баба в окулярах. В правій руці вона тримала піхви від серпа, у лівій — ваги 164. На них висіли оксамитові торби; одна, напхана монетами, низько опустилася, друга, порожня, високо піднялася.
Мандрівники збагнули — це був символ правосуддя. Якісь люди, обвішані мішками, торбами, клаптями паперів, звеліли їм сісти на лаву підсудних.
— Та я краще постою! — мовив Панург.— У мене штани нові й камзол куций — незручно буде сидіти на вашій лаві. Адже вона занизька!
— Сідай! Як ти смієш перечити? — гримнув один із підсудників.— Не будеш поводитись як слід — земля під тобою западеться, ти провалишся в самісіньке пекло... І ви всі теж!
Коли мандрівники посідали, Нявній Дряповирв гаркнув:
— А давай лиш, а давай лиш!
— А давай лиш вип'ємо! — промимрив у відповідь Панург.
— А давай лиш відгадай мою загадку! — провадив Дряповирв.— А давай лиш відгадай, сю ж бо мить відгадай!
Якась блондинка, дівчина невинна, Знайшла без чоловіка та без муки Подібного до ефіопа сина, Хоча, здіймаючи шалені звуки, Він їй прогриз із лютістю гадюки Весь правий бік і так на світ з'явився. А далі в мандри сміливо пустився, Де плазом по землі, де летячи,— Із чого вельми друг наук чудився, Його віднісши до людей хутчій.
— Якби я був у чомусь винен, то відгадав би її, а так — аж ніяк, аж ніяк, аж ніяк! — розпачливо вигукнув Панург.
— А давай лиш, а давай лиш! — правив своєї Дряповирв.— Ану поглянь, які в нас пазурі! А давай лиш, а давай лиш! Ти гадаєш, що як ні в чому не винен, то ми тебе й на тортури не візьмемо? Ха-ха-ха, ну й дурило з тебе! Та чи знаєш ти, що закони наші — як павутиння: в них заплутуються метелики та мушки, а ґедзі легко їх проривають і виплутуються? А давай лиш, а давай лиш! Ми справжніх злодіїв та тиранів не ловими — клопоту від них по самісіньку зав'язку! Ми саме на таких, як ти — ні в чому не винних,— відіграємося! Сам сатана зараз по душі твоїй дзвонитиме! І по душах усіх твоїх друзів-приятелів теж!
Братові Жану надокучило слухати варнякання Дряповирва.
— Пане чорт! — обізвався він.— Я хочу вас спитати: хіба ж Панург може розтлумачити те, на чому сам зовсім не знається? Чи ви хочете, щоб він вам брехав?
— Ти диви — ще й цей пащекує! — сказав Дряповирв.— Ти що, бовдуре, з ланцюга зірвався? А давай лиш, а давай лиш! Заткни свою пельку! І до тебе дій-деться — не минеться!
— Ну, це ми ще побачимо,— пробурчав брат Жан собі під ніс.— Не дуже я вас боюся!
— Ха-ха-ха! Видно, що ти, йолопе пащекуватий, наших звичаїв не знаєш! У нас тут говорять про те, про що й гадки не мають! А давай лиш, давай лиш! У нас тут признаються в тому, чого ніколи не чинили, не коїли і чинити-коїти не думали! А давай лиш, а давай лиш! У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили! А давай лиш, а давай лиш! У нас тут б'ють і наказують при цьому сміятися І А давай лиш, а давай лиш! Чого мовчиш? Тобі що, заціпило, блазню ти безтямний? А давай лиш, а давай лиш! А женись лишень на трясці!
— Біс, архібіс, пантобіс! — вигукнув брат Жан.— Ти що, ченця одружити хочеш? Та ти єретик, не хто інший! Тьху!
— Ну, раз тут карають невинних, кари нам не минути! — мовив Панург.— Хай вам біс — я заплачу! За всіх нас заплачу! А ви відпустіть нас із миром! Ми дуже поспішаємо!
— Відпустити? — зіпнув Дряповирв.— Ха-ха-ха! Отак просто й відпустити? А давай лиш, а давай лиш! Ось уже триста років звідси нікого не відпускають,, не настригши спершу шерсті, а то й не злупивши шкури! І ти гадаєш, що з тобою чинять не по правді? Бевзь, бачу я, із тебе першорядний! Ну, відгадуй мою загадку! А давай лиш, давай лиш! Відгадай лиш!