Якось у харчівню біля Пті-Шатле зайшов голодний носій. Він дістав окраєць хліба, сів перед рожном із печенею і заходився їсти хліб. Гадав, що коли хліб просякне запахом печені, то буде він і смачніший, і ситніший. Хазяїн харчівні його не чіпав. Та коли носій дообідав, хазяїн схопив його за барки і став правити гроші за запах печені. Носій сказав, що він нічого не винен — адже запах витає в повітрі й навіть по вулиці розноситься. Чом же тоді хазяїн з перехожих не вимагає платні?.. Та хазяїн розсердився і став погрожувати, що забере в носія гаки, коли той не заплатить. Носій схопив ломаку. Почалася бійка. Звідусіль збіглися люди, і поміж них — Жоан, паризький блазень. Побачивши його, хазяїн сказав:
— Хай ось він нас розсудить!
— Про мене, бодай би ти вдавився, клятенний скупію! — мовив носій.
Вислухавши і хазяїна, і носія, блазень Жоан попросив у носія срібну монету. Той дав йому турінський філіпп. Жоан поклав монету на ліве плече, ніби зважуючи її. Потім підкинув на долоні, ніби визначаючи, чи не фальшива. Тоді підніс до правого ока, ніби роздивляючись карбування. Нарешті брязнув кілька разів монетою об рожен.
Усі дивилися на нього мовчки. Хазяїн терпеливо чекав, а носій мало не плакав. Він був певен, що не бачити йому більше своїх грошей.
Вдаривши монетою об рожен, Жоан підніс своє блазенське брязкальце, мов берло, насунув на лоба ковпак, кілька разів кахикнув і вирік:
— Суд постановляє: носій, який разом із хлібом з'їв запах цечені, заплатив хазяїнові дзвоном своїх грошей. Суд ухвалює: відпустити з миром і позивала, і відповідача без сплати судових витрат! Справу закінчено.
Всі люди визнали, що такий вирок — найсправедли-віший.
— Я приєднуюсь! Пане Пантагрюель, ви мені слушно радите. Піду до дурня! Тільки бажав би я, щоб моїм порадником був не просто собі дурень, а най-блазнюватіпшй із дурнів, найдурніший із блазнів! Найвеликомудріших ми вже послухали — тепер послухаємо найвеликодурніших!
— То їдьмо до Трібуле96 — це саме той, хто нам потрібен,— відповів Пантагрюель.— Він живе в Блуа. Ні, ми не поїдемо. Я виряджу до нього Карпаліма.
Карпалім повернувся через п'ять днів з найблазню-ватішим із дурнів, найдурнішим із блазнів — архі-дурнем.-архіблазнем Трібуле.
РОЗДІЛ XVII
Про те, як Панург питав поради в Трібуле
Панург подарував Трібуле свинячий міхур із сухим горохом, дерев'яну визолочену шпагу, баклагу вина і мірку рум'яних солодких яблук.
Трібуле почепив шпагу при боці, взяв міхур, випив усе вино і з'їв півмірки яблук.
Панург розповів йому про свою притугу і просив поради.
Ледве встиг він доказати, як Трібуле вдарив його кулаком по карку, ляснув по носі міхуром, тицьнув У руку баклагу і, покрутивши головою, забубонів:
— Цур мені, пек менії Пуста довбешко! Волинко ти бізансейська, стережися ченчика, волинко ти з ріжками.
Він відскочив і замахав своїм міхуром, у якому гучно заторохтів горох. І більше не мовив жодного слова — як заціпило. А коли Панург хотів іще про щось спитати, Трібуле замахнувся на нього дерев'яною шпагою.
— Отакої! — вигукнув Панург.— Що він дурень, то й без свічки видно, але я вже всім дурням дурень, коли надумав питати у нього поради.
— Не гарячкуйте, Панургу,— озвався Пантагрюель.— Я спробую витлумачити вам те, що сказав Трібуле. Перш за все; ви таки дурень. Бо тільки найдурніший із дурнів хоче під старість одружитися. Далі: Трібуле вас попереджає, що на вашу подружню честь зазіхатиме саме чепчик. Бізансейська волинка означає, що ваша жінка буде рогатою, горлатою і надокучливою, мов ті волинки, на яких грають селяни в Бізансе. Гепнувши вас кулаком по карку й ляснувши по носі міхуром, Трібуле дав на здогад, що жінка вас битиме, водитиме за ніс та оббиратиме, як ви, пригадую, обібрали недавно дітей — поцупили в них свинячоґо міхура...
— Ба ніі — вигукнув Панург.— Що дурень — я згоден, такий уже зроду. Проте всі люди на цьому світі — дурні, та й сам світ страшенно дурний. Недарма ж премудрий Соломон сказав, що дурнів на світі не злічиш, бо ліку їм немає.
Що ж до всього іншого, то ви, мосьпане, або не дочули, або не второпали. Трібуле сказав не "стережися ченчика", а "бережи маля". Себто як у нас із жінкою знайдеться дитинча, то жінка повинна добре його доглядати. Волинка — це означає, що жінкою моєю буде селяночка, а не вельможна дама. Я з того й раденький! Гарненькі простоволосі пастушки куди кращі, ніж придворні красуні, вичепурені й напахчені! По карку Трібуле мене вдарив просто так. Певно, подумав, що я — юний паж... А що по носі міхуром мазнув — це натяк на те, як ми із жінкою голубитися будемо, як весело розважатимемося. Адже після весілля так і буває... Ні, слово честі, цей Трібуле — милий і добрий дурень! Гріх думати про нього зле. Я не держу на нього серця.
Одного тільки не розумію — навіщо він пхнув мені в руки порожню баклагу.
Овва! Таж баклага порожня! О, здається, я здогадався! Так воно і є! Цей мудрий дурень, цей багато-думний і аж ніяк не недоумкуватий дурень радить мені просити пророцтва в оракула97 Божественної Пляшки! І ось вам святий хрест — я не одружуся доти, доки не почую, що скаже той оракул! Один мій приятель, розумний і достойний чоловік, знає, де стоїть храм Божественної Пляшки, в якому перебуває оракул. Мосьпане, їдьмо до оракула! Я знаю — ви до мандрів охочі, бо з натури вельми цікаві й допитливі. Певен я — ми побачимо такі чудеса, яких і в казках не буває!
— А чого ж? Я залюбки помандрую,— відповів Пантагрюель.— Тільки спершу треба залагодити кілька справ. Адже мандрівка буде небезпечна...
— Чим же вона небезпечна?— урвав Пантагрюеля Панург.— Від мене, щоб ви знали, всі небезпеки щодуху тікають, аж курить за ними...
— Чудово!— мовив Пантагрюель.— Ось ми зараз сядемо, порадимось і все гарненько обміркуємо. Ні, спершу треба вирядити Тріоуле назад до Блуа...
Пантагрюель підніс Трібуле багатий гостинець — одяг із золотої парчі, і дурень поїхав додому.
Пантагрюель сказав, що треба насамперед попросити дозволу й благословення в його батька, а їхнього володаря Гаргантюа.
— Авжеж, до батечка вашого неодмінно треба поїхати,— погодився Панург.— Без його благословення вирушати не можна.