Він сам од того мав неймовірну втіху, це було видно з усього.
Вони вертали додому через той же невеликий сквер, де стояла ялинка, розгуканого й веселого гурту біля неї вже не було, гойдалка нерухомо відпочивала, сніг сипав м'яко й нечутно.
— Дай-но, міхоношо, й мені горіха,— сказав Остап Дмитрович і розколов горіха, вилущив гарне, смачне зерно.— Це тобі, а це мені,— сказав Остап Дмитрович, і вони обоє засміялися, сніг засипав одразу майже їх сліди — так, ніби Дід Мороз не залишав слідів навіть на снігу.