Але при цьому Акіко не могла не відзначити, що "Хісако й "Селіна вбили себе невдовзі після того, як Акіко почала господарювати самостійно.
Вона мала тоді двадцять два роки. Камікадзе на ту пору ще не досяг зрілості, тож він тут був ні до чого. Просто вона почала жити самотньо, зазнаючи від цього втіхи. Акіко вже давненько переросла той вік, коли діти звичайно випурхують з батьківського гнізда, і я всією душею виправдував її усамітнення. Бачив-бо, як журилась вона, коли 'Хісако та 'Селіна й далі звертались до неї, як до дитини — ще довго й після того, як вона стала міцною, самостійною жінкою. І все ж Акіко терпіла це, бо була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, коли вона була ще справді безпорадною дитиною.
Того дня, коли Акіко їх покинула, вони все одно готували для неї страву з олушів — хоч вірте, хоч ні.
І ще цілий місяць вони щоразу, як сідали їсти, лаштували місце й для неї, нарізали шматками м'ясо й надокучливо воркували в той бік, хоч там уже нікого й не було.
І тоді, одного нещасливого дня, життя втратило для них сенс.
Що ж до 'Мері Хепберн, то вона, коли пішла провідати "капітана на його смертнім одрі, була ще, попри всі свої болячки, цілком здатна до самостійного життя. Як і раніше, вона збирала й готувала собі їжу, а житло тримала чистим, охайним. Цим вона пишалася й не даремно. Коли "капітан був для общини чи, правильніше сказати, для Акіко тягарем, то "Мері — аж ніяк. Вона нерідко заявляла, що, тільки-но відчує себе для когось тягарем, відразу вирушить шляхом Хісако та Селіни вниз, на мілину й далі, щоб з'єднатися на дні океану зі своїм другим чоловіком.
Разючий контраст являли собою їхні ступні — її і розпещеного капітана, які, певно, могли б розповісти про себе зовсім різні історії. Він мав ступні білі й м'які, а вона — тверді й засмаглі, наче ті альпіністські чоботи, в яких колись, бозна й коли, прибула до Гуаякіля.
І ось Мері звернулась до цього чоловіка, з яким не розмовляла двадцять років:
— Кажуть, ти тяжко захворів.
Хоч як дивно, але на вигляд він усе ще був досить гарний, доглянутий дідуган. Чистоту й охайність він зберігав завдяки Акіко, яка щодня купала його з милом, розчісувала йому волосся й бороду. Милом вона користувалася тим, що виготовляли жінки канка-боно з подрібнених кісток та пінгвінячого жиру.
Одна з дратівливих рис капітанової хвороби полягала в тому, що його тіло все ще цілком могло обслуговувати себе. Воно було набагато сильніше, ніж у "Мері. А от стан його великого мозку значно погіршав, і "капітан змушений був переважно лежати, потребував, щоб його годували, та ще й відмовлявся їсти, завдаючи цим багато клопоту.
І все ж таки його стан не був пов'язаний з умовами на Санта-Росалії. Адже за тих часів і на материку мільйони старих людей були безпорадні, наче малі діти, і співчутливим молодим людям — таким, як Акіко,— доводилося їх доглядати. За нинішніх часів, проте, завдяки акулам та дельфінам-косаткам проблеми, зумовлені старінням, не виникають.
— Що це за карга?—спитав 'капітан в Акіко.—Я ненавиджу бридких жінок. А ця—найбридкіша з усіх, яких я будь-коли бачив!
— Та це ж 'Мері Хепберн, місіс Флемінг, дідусю,— пояснила Акіко. По її пухнастій щоці скотилася сльоза. — Це ж бабуся,— додала вона.
— Ніколи в житті я її не бачив,— відказав "капітан. — Прошу тебе, вижени її звідси. Зараз я заплющу очі. А коли розплющу їх, то щоб вона вже зникла. — Він заплющив очі й почав півголосом лічити.
Акіко підійшла до Мері й узяла її кволу праву руку.
— Ой, бабусю,— мовила вона,— я ж не знала, що він отак поведеться. Але 'Мері голосно сказала їй:
— Він не гірший, ніж був завжди.
А 'капітан лічив далі.
Від джерела, за півкілометра від капітанового житла, долинув тріумфальний клич самця впереміж із вибухами жіночого сміху. Цей клич був добре знаний на острові. Так звичайно сповіщав усіх і кожного Камікадзе, коли ловив ту чи ту самицю й вони от-от мали спаруватися. Йому було тоді дев'ятнадцять років, у нього ледве почалася пора сексуального розквіту, і як єдиний справжній чоловік на острові, Камікадзе ладен був злягатися коли завгодно і з ким завгодно. І це було ще одне, що так засмучувало Акіко: жахлива невірність її партнера. Ні, вона була таки справді свята жінка.
Жінка, яку Камікадзе спіймав біля джерела, була його рідною тіткою Дірно, що на той час уже вийшла з дітородного віку. А втім, його це не обходило. Все одно вони мусять злягтися. Раніше, коли Камікадзе тільки досяг зрілості, він спаровувався навіть з морськими левицями та котиками, поки Акіко переконала його, що як не задля себе, то хоч заради неї, він міг би припинити бодай це.
Жодна морська левиця й жодна самиця котика не понесла від Камікадзе, і з приводу цього можна, мабуть, пошкодувати. Бо якби йому вдалося запліднити бодай одну з тих самиць, то еволюція людства до сучасного стану тривала б набагато менше, ніж мільйон років.
Але знов-таки: куди, власне, поспішати?
'Капітан розплющив очі й запитав у 'Мері:
— Чому ти не зникла? Вона відповіла:
— О, не звертай на мене уваги. Я лише та жінка, з якою ти жив цілих десять років.
У цю мить Ліра, одна з жінок канка-боно, покликала своєю мовою Акіко й повідомила, що Орлон, чотирирічний синочок Акіко, зламав собі руку й Акіко треба негайно бігти додому. Підійти ближче до капітанового житла Ліра не важилася, бо гадала, що воно сповнене якихось дуже злих чарів.
Тож Акіко попросила "Мері побути біля "капітана, поки вона сходить додому. Вона обіцяла повернутись якнайшвидше.
— Будь без мене гарним хлопчиком,— сказала Акіко 'капітанові. — Обіцяєш?
Той крізь зуби пообіцяв.
На прохання Акіко "Мері взяла з собою "Мандаракса", щоб з його допомогою з'ясувати: чому за останню добу "капітан кілька разів впадав у кому, подібну до смерті?
Та коли Мері, ще не встигши поставити перше запитання, показала йому прилад, 'капітан учинив щось напрочуд дивовижне: вихопив " "Мандаракса" у неї з рук і підвівся з ліжка, наче здоровий-здоровісінький.
— А цього сучого сина я ненавиджу понад усе на світі! — проголосив він і зашкандибав, похитуючись, на берег, а тоді далі, на мілину, по коліна у воді.