Він подумав, що фізичні вправи, які 'Зігфрід робив на причалі,— то пародія на танцювальну хворобу, успадковану, мабуть, ними обома від батька.
— Ти здорово наслідуєш батька,— сказав він. Розмовляли вони німецькою — мовою їхнього дитинства, першою, якою оволоділи.
— Це не смішно, Аді! — крикнув 'Зігфрід.
— Усе смішно,— заперечив капітан.
— Ти маєш якісь ліки? А харчі? А ліжка ще є? — запитував "Зігфрід. Капітан відповів цитатою, добре відомою "Мандараксові":
Я винний багатьом; я нічого не маю. Решту віддаю бідним Франсуа Рабле (1494-1533)
— Ти п'яний! — вигукнув Зігфрід.
— А чом би й ні? — промовив капітан. — Я лише клоун, більш ніхто. — Безладдя, спричинене в його мозку коньяком, зробило його вкрай егоцентричним. У нього й гадки не майнуло про страждання, яких, напевно, зазнавали люди в темному, зруйнованому місті там, у далечині. — Знаєш, Зіггі, що сказав мені один із моєї ж таки команди, коли я не давав йому вкрасти компаса?
— Ні,— мовив 'Зігфрід, знов починаючи танцювати.
— "Геть із дороги, ти, клоуне!" — Капітан зареготав і, все ще регочучи, повів далі: — Він посмів сказати таке адміралові, Зіггі! Його треба було повісити на нок-реї,— гик! — якби цю — гик! — нок-рею — гик! — хтось уже не поцупив. І повісити на світанку — гик! — якщо ніхто ще не вкрав світанку.
Люди, до речі, гикають і нині. Вони й досі неспроможні себе контролювати. Я часто чую, як вони гикають, мимоволі закриваючи голосові щілини й спазматично вдихаючи повітря, коли лежать на широких білих пляжах чи хлюпаються у голубих лагунах. Коли вже на те пішло, то люди гикають тепер більше, ніж мільйон років тому. Це, гадаю, не є безпосереднім наслідком еволюції, а скоріше зумовлено тим, що вони звичайно ковтають, аж давлячись, сиру рибу замість ретельно її пережувати.
І сміються люди майже стільки, як колись, хоч мозок у них і менший. Коли, приміром, цілий їхній гурт валяється на пляжі і хтось один пукне, то всі потім регочуть, аж на кольки їх бере — так само, як і мільйон років тому.
37
— Гик! — знов озвався капітан. — Тепер бачиш — гик! — Зігфріде, що я мав рацію. Я ж давно казав, час від часу слід побоюватись великих метеоритів. І ось — гик! — таке скоїлось — гик!
— То вибухнула лікарня,— сказав "Зігфрід. Так йому здавалося.
— Жодна лікарня ніколи б так не спалахнула,—відказав капітан і аж перелякав Зігфріда, бо поліз на поруччя — нібито з наміром стрибнути на причал.
Стрибати було не далеко, ні — так метрів зо два через те провалля. Але ж капітан був дуже п'яний!
Одначе він успішно подолав перешкоду й упав на причалі навколішки. І від цього минуло його гикання.
— А на судні є ще хтось? — спитав Зігфрід.
— Нікого, крім нас, грішних,— відповів капітан, і гадки не маючи, що вони із Зігфрідом несуть відповідальність ще за когось, крім себе. В автобусі ще всі були на підлозі. 3ігфрід, до речі, передав "Мандаракс" Мері Хепберн, щоб та могла спілкуватися з Хісако Хірогуті. Для спілкування з канка-боно — я про це вже казав — з "Мандаракса" перекладач був ніякий. Капітан поклав руку на тремтячі плечі 'Зігфріда і звернувся до нього:
— Не лякайся, братику. У нас-бо довга історія виживання. Що таке для представника роду фон Кляйстів якийсь там метеоритний дощик?!
— Аді,— мовив 'Зігфрід,— чи не можна якось підвести судно до причалу? — Він подумав, що на борту пасажири автобуса почуватимуть себе, мабуть, трохи безпечніше й напевне зручніше.
— Тепер судно нам до одного місця,— сказав капітан. — Вони ж на ньому нічого не залишили. Думаю, поцупили навіть старого Леона. — Це він про мене, я ж бо Леон.
— Аді,— не вгавав 'Зігфрід,— в автобусі десятеро пасажирів, і в одного з них серцевий напад.
Капітан зиркнув на автобус.
— А чому вони такі невидимі? — І навіть не гикнув.
— Бо всі на підлозі й перелякані до смерті,— пояснив 'Зігфрід. — Тобі слід прохмелитись. Я не можу піклуватися про них. Ти мусиш узяти все на себе, Бо я вже не контролюю своїх дій, Аді. Це виявилось невчасно, але в мене — батькова хвороба.
Час, як здалося капітанові, зупинився. Таке траплялося з ним нерідко, либонь, кілька разів на рік — щоразу, коли він одержував погані вісті, з якими йому було не до жартів. Але він добре знав, що робити, аби час знову спливав приємно,— треба забути про погану новину — і край.
— Неправда,— мовив він. — Цього не може бути.
— Гадаєш, я танцюю задля втіхи? — спитав 'Зігфрід і, відступаючи від брата, мимоволі затанцював.
Потім, знов-таки мимоволі, підійшов до капітана й заявив:
— Життя моє пішло під укіс. Мабуть, і жити мені було не варто. Принаймні я хоч ніколи не дозволив собі, щоб якась бідолашна жінка народила від мене ще одне страхіття.
— Я почуваю себе таким безпорадним... — промовив капітан і пригнічено додав: — І таким жахливо п'яним... Боже, я ж був певен, що ні за що більше не відповідатиму! Я такий п'яний... Думки не тримаються купи. Скажи, що робити, Зіггі?
Він був надто п'яний, щоб принести бодай якусь користь, тож просто стояв собі з відвислою щелепою й виряченими очима, поки Мері Хепберн, Хісако та 'Зігфрід — у ті хвилини, коли припиняв свій танок,— підтягли корму судна за допомогою автобуса до самого причалу, а потім поставили автобус впритул, щоб по ньому перелізти на нижню палубу, бо потрапити на неї інакше не випадало.
І тут ви, звичайно, маєте право спитати: "А хіба не розумно вони це придумали? Хіба б вони зробили це, не маючи великого мозку? Нині напевне ніхто б не здогадався, як облагодити таке діло" тощо. Але ж їм зовсім не довелося б виявляти цю винахідливість, та й не потрапили б вони в такі скрутні обставини, якби через інших людей з великим мозком планета не стала, по суті, непридатною для життя.
Сказав "Мандаракс":
Що втратиш в одному — надолужиш в іншому' патрік Реджінальд Чалмерс (1872-1942)
Вони гадали, що найбільшого клопоту їм завдасть непритомний Джеймс Уейт. Та насправді найбільше клопоту буде від капітана, надто п'яного, щоб йому можна було довірити хоч якусь ланку в цьому людському ланцюгу; цей чоловік тільки й робитиме, що скиглитиме на задньому сидінні автобуса про те, який він п'яний.
Капітан знову став гикати.