Аж ось з'явилася вдова Хепберн, яку Джеймс чекав цілих півдня. Йому не довелося завойовувати її довіру. Вона полюбила його відразу ж, побачивши, що він годує діток. Ще перебуваючи під враженням сили-силенної голодних дітей, яких вона бачила напередодні дорогою від Гуаякільського міжнародного аеропорту, вдова Хепберн мовила до Уейта: "О, який же ви молодець! Який молодець!" Вона гадала, і ніколи вже не гадатиме інакше, що цей чоловік побачив дітей на вулиці й запросив до готелю, щоб нагодувати.
— Чому я не така, як ви? — провадила далі Мері. — Сиділа собі в номері без діла, лише жаліла сама себе, замість робити, як ви,— ділитися тим, що маємо, з усіма бідними дітками, які блукають містом. Ви мене так присоромили!.. Але мій мозок останнім часом просто відмовляється працювати. Іноді мені кортить узяти й убити його.
Вона заговорила з дітьми англійською — мовою, яку вони так ніколи й не розумітимуть. "Це смачно? — питала вона їх. — А де ваші мами й тата?" І таке інше.
Дівчатка ніколи не вивчать англійської, бо на Санта-Росалії мовою більшості людей з самого початку буде канка-боно. За півтора століття вона стане мовою більшості людства, а ще через сорок два роки мова канка-боно стане єдиною для всього людства.
Мері не треба було шукати для дівчаток чогось ліпшого поїсти. Для них ця дієта— арахіс та апельсини, яких у барі було повно,— була ідеальна. Те, що їм було несмачне — вишні, зелені маслини, маленькі цибулинки, дівчатка випльовували. Допомагати їм їсти потреби не було.
Тож Мері й "Уейт мали змогу, спостерігаючи їх, невимушене розмовляти, щоб ближче пізнати одне одного.
"Уейт зауважив, що люди на Землі для того й існують, щоб допомагати одне одному, і саме тому він годує цих дітей. А діти, мовляв,— це майбутнє світу, найважливіший природний ресурс планети.
— Дозвольте відрекомендуватися,— сказав він,— я — Віллард Флемінг із Мус-Джо, провінція Саскачеван.
Мері також назвалась і додала, що вона — колишня вчителька й удова. Уейт сказав, як захоплюється вчителями і як багато вони для нього важили, коли він був підлітком.
— Якби не мої вчителі в середній школі,— промовив він,— то я б ніколи не пішов до Массачусетського технологічного інституту. Та й до коледжу навряд чи потрапив—став би хіба що автомеханіком, як мій батько. То ким же ви стали? — спитала Мері.
— Чимось гіршим, ніж ніким, бо моя жінка померла від раку.
— О! —вигукнула вона. — Мені так шкода!..
— Ну, ви в цьому не винні,— відповів Уейт.
— Ні, звичайно.
— А перед тим я був інженером по вітряках. Мене захоплювала божевільна ідея, що навколо нас вирує чиста, вільна енергія. Вам ця ідея теж здається божевільною?
— Ідея чудова. Ми з чоловіком теж про це говорили.
— Енергетичні й електричні компанії мене ненавиділи,— провадив Уейт. — Як і нафтові королі, вугільні магнати, верховоди атомної енергетики.
— Як на мене, вони мали на це підстави,— зауважила Мері.
— Що ж, тепер їм нема чого турбуватися,— сказав він. — Після смерті дружини я закрив свою фірму і відтоді блукаю по світу. Не знаю навіть, чого шукаю. І дуже сумніваюся, чи варто щось знаходити. Я певен тільки одного: що ніколи вже не зможу нікого покохати.
— Так багато за це заплатити світові?! — вигукнула вона.
— Якби я коли-небудь когось покохав,— промовив він,— то це була б уже не така дурненька, гарненька юна лялька, яких, здається, шукають здебільшого нинішні чоловіки. Я б такої не зніс.
— Либонь, ви маєте рацію,— погодилась Мері.
— Мене пестили,— вів далі він.
— Гадаю, ви на це заслуговували.
— І тепер я себе запитую: що принадного в грошах? Думаю, ваш чоловік був такий самий добрий, якою була моя жінка.
— Він справді був дуже добра людина,— підтвердила вона. — І прекрасний чоловік.
— Тож ви, певно, теж ставите таке саме запитання: яка користь із грошей для самотньої людини? Приміром, ви маєте мільйон доларів...
— Господи! —вигукнула вона. — Ніякого мільйона я не маю.
— Гаразд, сто тисяч доларів. Тоді...
— Це вже трохи ближче до істини,— сказала Мері.
— Тепер це — просто дрібниці, чи не так? Хіба можна купити за них щастя?
— Ну, хіба якийсь рівень комфорту,— відповіла вона.
— Гарний будинок ви маєте, я так собі мислю.
— Цілком гарний,— кивнула вона головою.
— І машину чи, може, й дві-три, і таке інше,— розвивав він свої міркування.
— Машину одну,— уточнила Мері.
— Б'юсь об заклад, це "мерседес".
— Ні, джип.
— І, мабуть, маєте якісь цінні папери, як я? — допитувався Уейт.
— У Роєвій компанії для акціонерів передбачено преміальну систему,— сказала вона.
— О, звісно! І страхову систему, й пенсійну, й такі інші атрибути, що являють собою мрію середніх верств населення про забезпеченість.
— Ми обоє працювали,— мовила Мері. — І обоє робили внески.
— Я теж не одружувався б із неробою,— сказав він. — Моя дружина працювала в телефонній компанії. Після її смерті всі види грошової допомоги, які їй належали, склали разом просто якусь мізерію. Я трохи не заплакав, як одержав ті гроші. Просто вони ще раз нагадали мені, яким пустим стало моє життя... Та ще її скринька з усіма отими каблучками, брошками та намистами, які я надарував їй за стільки років. А дітей немає, щоб передати їх...
— Ми теж не мали дітей,— зітхнула Мері.
— Здається, у нас із вами багато спільного,— промовив Уейт. — То кому ж ви залишите свої коштовності?
— О, їх у мене не так багато! — відповіла вона. — Мабуть, єдина дорогоцінна річ — це низка перлин із діамантовим фермуаром, яку мені заповіла Роєва мати. Я так рідко ношу коштовності, що навіть про ці перли згадала аж тепер.
— Сподіваюся, вони застрахованії— сказав він.
31
Як же люди полюбляли базікати в ті давні часи! Цілісінький день тільки й чути було їхні балачки. А дехто не вгавав навіть уві сні. Мій батько уві сні теж часто розмовляв, особливо після того, як мати оголосила нам бойкот. Я спав на канапі, і серед ночі, коли вдома нікого, крім нас, не було, раптом чую, як він у спальні заводить: "Бла-бла-бла..." Потім якийсь час спить тихо, а тоді знову:
"Бла-бла-бла..."
А коли я вже служив у морській піхоті, й згодом, як жив у Швеції, іноді мене розтуркували серед ночі, щоб я не бубонів уві сні. Я зовсім нічого не пам'ятав з того свого базікання, навіть розпитував людей, і завжди це була для мене несподіванка. Що являли собою здебільшого оті "бла-бла-бла" вдень і вночі, як не якісь безглузді, непрохані сигнали нашого безглуздо великого і спраглого до дії мозку?