2 липня з’явилися у Січі з обозом уманські купці Остап Поламаний і Остап Бочка і пред’явили перепустку, видану їм в уманському таборі Залізняком. Роздивляючися цю перепустку, запорозький кош побачив, що цей документ виданий у таборі війська запорозького в Умані, канцелярією цього війська і підписаний полковником Залізняком. Ясно було, що іменем запорозького війська розпоряджалися у Польщі люди, які не мали на це жодних повноважень. До того ж, документ, пред’явлений уманськими купцями, був візований на кордоні як автентичний і комендант прикордонного форпосту Орловського майор Вульф, при всій своїй німецькій педантичності і акуратності, нічого не запідозрив у цьому документі і пред’явників його пропустив через кордон. Остап Поламаний і Остап Бочка на допиті їх у військовій канцелярії, засвідчили, що "9 червня гайдамацька зграя у тисячу кіннотників з одним великим і кількома меншими прапорами під начальством якогось полковника Максима Залізняка, підмовивши чотирьох сотників уманської губернії, міста Умані — Івана Кузьменка і Гонту, хащоватського Панка, торговицького Власенка і з ними козаків кінних і озброєних п’ятсот, 10 червня напав на це місто, і там до ста шляхтичей і до трьохсот жидів, в тому числі жінок і немовлят, умертвили (таке число вбитих в Умані засвідчено Поламаним і Бочкою неправильно, оскільки вони, вірогідно, назвали його навмання, бо самої різні не бачили і знаходились у торгівельних справах поза цим нещасним містом). Все міське майно, у тому числі прапори і гармати захопили і розташувалися табором у полі під цим містом. Тіла умертвлених жидів і поляків кинуті без поховання. Ця гайдамацька зграя називає себе запорозькими козаками, хоч насправді вони не запорожці, а наброд польських мужиків, винокурів та аргатів, які мешкають в Очакові та його околицях. Вони розповідають про себе, що мають якийсь дозвіл на винищення у Польщі ляхів і жидів. Цей Залізняк має владу над містом Уманню і цілою губернією, і над їхніми мешканцями вершить суд і розправу і т. п."
Отже, тільки 2 липня запорозьке військо дізналося про деякі подробиці подій, які таким тягарем звалилися на польську Україну спочатку у квітні і остаточно розігралися в Умані 10 червня. Відтак воно не могло відвести ні смілянської різні, ні черкаської, ні лісянської, ні уманської, ні навіть балтської, яка відбулася вже після взяття Кречетниковим уманського гайдамацького табору.
4 липня з’явився на Січ другий свідок уманської різні — запорозький козак Лаврин Кантаржій, якому Залізняк також дав свідоцтво для проїзду з Польщі в Росію і перед яким похвалявся, що, мовляв, "російський генерал Кречетников, який стоїть з дивізією у Польщі, дякував йому у листі за те, що він Умань вкрай розорив і всіх ляхів та жидів вирізав". Від Кантаржія запорозьке військо дізналося, наскільки велике це новоявлене "запорозьке" військо під командою Залізняка, як він свавільно, немов диктатор, керує всією польською Україною, видає усім свідоцтва, приймає і відпускає тих, хто приходить до нього з повагою, "по достоїнству шануючи", роздає письмові накази — словом, царює, "ослушників жорстоким штрафом страхаючи".
Врешті 11 липня запорозьке військо записало нове свідчення від третього очевидця уманської різні — запорозького козака Максима Висоцького, який, як і Кантаржій, у торгівельних справах провів у Польщі всю весну і був в Умані на третій день після її розорення. Висоцький повідомив кошу, що він одного брехуна, який також називав себе запорозьким козаком, ніби він та ще три козака прибули недавно з Січі з листом "від пана кошового до полковника Залізняка, щоб порядкував добре". Цей козак-гайдамак запевняв Висоцького, що курінні отамани не перешкоджають козакам йти у гайдамацтво, а навпаки кажуть: "Боже, помагай, йдіть! А потім, можливо, й самі підемо, тільки тепер не можна, щоб кордон без війська не залишився і нагайці напасти не могли". Цей же Висоцький розповів, що після він сам бачив, як "свавільну партію, що є в Україні, складену з чималої кількості гайдамаків, серед яких полковником називався Максим Залізняк (деінде чув від них, що з мотронінського монастиря вийшло 30 чоловік, а далі назбиралося, жили ж з селян, яким розорення і смерть заподіювали), полковник каргопільського карабінерного полку російського війська у Польщі — Гур’єв з донським полковником, а як його звати, не згадає, і з командою його атакував і, під караул взявши, усіх в колодки позабивав".
Отже, з усіх боків надходили докази, що у польській Україні загальний бунт, але призвідники його — запорозькі самозванці, а якщо не самозванці, то тим більш тяжке звинувачення мало впасти на Запорожжя. А Запорожжя все ж таки бездіяло, бо не вважало себе вправі придушувати заколот у чужій землі, особливо коли вищий уряд мовчав, крім хіба що того, що Воєйков висловив своє невдоволення кошу, підозрюючи, що Залізняк не без відому кошу повів у Польщу своїх сподвижників-головорізів, та граф Рум’янцев надіслав ордер "про бешкети запорозьких гайдамаків у Польщі".
Їх у Запорожжі отримали разом — два суворих ордера від згаданої вищої російської влади, підписаних Рум’янцевим та Воєйковим, хоч і в різних місцях — один у Глухові, другий в Києві, та в один день — 2 липня.
Рум’янцев, між іншим, писав запорозькому війську, що за рапортом піхотного козловського полку полковника Корфа, який перебуває у Фортеці св. Єлисавети, "про бешкети запорозьких гайдамаків…" — "сії злочинці не тільки примножують лютості свої у Польщі, але й пускаються вже нападати і на області ханські, як купці фортеці св. Єлисавети дали сказки (доповідні), що 18 числа минулого червня, у перебування їх у польському містечку Палієвому-Озері, приїхало туди до 300 запорозьких козаків і усіх місцевих поляків і жидів умертвили, а коли дехто з них втік у ханське містечко Балту, то вони і звідти вимагали їх видачі, і, діставши від тамтешнього каймакана відмову у цьому, ці гайдамаки, підкриплені приспілою партією у кількасот чоловік з чотирма гарматами, провели з турками битву, і, напавши на саме містечко Балту, вбили там багатьох жидів і поляків, а турків змусили тікати звідти. І скрізь ці лиходії, як у Польщі, так і по всьому турецькому кордону проголошують, нібито вони прислані за її імператорської величності наказом".