Кречетников, захоплюючи весь гайдамацький табір, у цій небезпечній операції нікого не вбив і не хотів цього робити, не наказував ні в кого стріляти, а заздалегідь, ще до прибуття в Умань, зробив запаси цепів, колодок і вірьовок. Російські ватажки гайдамаччини втекли від російського генерала, залишивши йому тільки бездомних гультяїв і жодного впливового гайдамака. Кречетников міг дати зрозуміти Залізняку, що його політична місія закінчилась, і він може рятуватися, якщо зможе це зробити. Все було можливе у той дивний час, коли Фрідріх Другий писав Даламберу, що він дивиться на себе "як на Лікурга або Солона цих варварів" — поляків, і австрійському послу Рансвітену стиха сказав у своєму кабінеті, що хоче і Польщу прилучити до магометанського закону, тобто піддати обряду "обрізання". Все це, повторюємо, було можливим, коли для рівноваги Європи вже було вирішено у тиші сусідніх з Польщею кабінетів "розчленити" її на такі частини, щоб поклавши їх на ваги, якими вимірювалась ця рівновага Європи, можна було привести ваги у стан спокою, коли врешті Фрідріх, у якого була подагра у ногах, швидше допустив би "подагру у себе в голові", ніж відмовився від проекту "розпланування" тіла Польщі.
У такому випадку уманську різню ми повинні вважати прототипом іншої різні, що була двадцять років тому майже на тому ж місці, а саме — в австрійській Галичині, коли австрійський уряд, двозначно посміхнувшись і хитнувши головою у бік Галичини, підняв на неї тих самих малоросіян, які різали ляхів в уманську різню, і стали різати поляків-панів, які жили в австрійській Галичині.
Якщо ж нам зауважити, що російський уряд все ж таки переслідував і стратив Залізняка та інших російських ватажків уманської різні, коли спіймав їх, тому на це можемо відповісти, що цих осіб зігнали зі світу, коли в них вже не було потреби і свою політичну місію вони вже виконали.
Ми вважали за необхідне висловити все це як історичну здогадку, навіть вважаємо зобов’язаними не робити з цієї здогадки таємницю у надії, що на поставлене питання майбутні історики знайдуть на основі безсумнівних даних правдиву відповідь. Якщо ж історична наука не допустили здогадок — як питання, що пропонується майбутнім дослідникам, то в історії тоді залишиться більше білих сторінок, ніж списаних.
У всякому разі перебування Мельхіседека у Петербурзі і його розмова з Катериною, і його золота грамота, і посольство Кречетникова у Польщі, і — головне — взятий на себе Кречетниковим, самовільно, без узгодження з урядом, захист польської України у той час, коли він воював з володарями цієї України, з Потоцьким та ін., і врешті незрозуміле врятування з-під Умані Залізняка і усіх російських проводирів повстання — все це обставини, що потребують документального роз’яснення.
Народний переказ говорить, що коли над польською Україною вибухнула уманська різня, польський король писав до "матінки": "Велик світ матінко! Що ж це робиться у Польщі? Якісь бурлаки розбійничають у народі". Тоді імператриця послала у польську Україну один полк "легкокінний", а другий — донців. Гайдамаки стояли тоді в Розсошинцях, говорить переказ. Це, звичайно, ті самі Росушки, подаровані Потоцьким Гонті, де росіяни у день взяття гайдамацького табору бенкетували з главами гайдамаччини. — Донці прибули у Розсошинці і кажуть гайдамаками: "Прийміть і нас до себе. Ми до вас пристанемо". Гайдамаки прийняли їх. Донці ж переловили і перев’язали гайдамаків. Тоді донський полковник написав до матінки: "що з ними робити?" Вона відповідала: "Кому вони шкодили, тому в руки і віддайте". Внаслідок полонених гайдамаків і віддали польському уряду.
Розділ XXI
Після взяття Кречетниковим уманського гайдамацького табору, прибув туди командир польсько-української партії граф Браницький. Російський генерал віддав йому частину своїх полонених, власне, польських підданих, в числі яких були Гонта, Мартин Білуга, Шило і Потапенко.
— Ти сотник Гонта? — спитав граф Браницький самопоставленого російського воєводу, який стояв перед ним у залізах, що обвивали його шию, пояс і ноги, і у багатому воєводському наряді.
— Я був сотником Гонтою, — відповів бунтівник.
— Тебе обласкав граф Потоцький значними милостинями і чи не свого благодійника руку вкусив ти, пес?
— Його графської руки я не кусав, а вовків і лисиць, що до нашої кошари унадились, я точно покусав і надалі кусатиму.
"У цьому іносказанні Гонти треба під вовками і лисицями розуміти поляків і попів латинських, які малоросійським народом правили", — зазначив Калмиков.
— Чи не на батька рідного, зрадник, підняв ти холопську руку? — кинув йому якийсь "знатний гусарин польський".
— Немає в нас батька, а тільки мати наймилостивіша, і перед нею вам за мене відповідати.
Почувши ці слова, Кречетников сказав "з суворістю".
— Наймилостивіша государиня за зрадників не заступниця.
Гонта просив, щоб його при наймі не віддавали полякам, а відправили до Києва. "У російській землі, у наймилостивішої государині, правда не під замком", — говорив він, наполягаючи на тому, щоб його віддали російському уряду. Та граф Браницький звелів привести інших "начальників зла", і Гонту увели під особливою охороною.
Граф Браницький з свого боку здав полонених обозному регіментарю української партії Стемпковському, згодом воєводі київському, оскільки головний регіментар Воронич, який колись замучив титаря у Млієві, був хворий, і, тимчасово відмовившись від своєї посади, жив у своєму маєтку. Втім, його хвороба, як можна здогадатися, була викликана страшним часом: подібно до російських губернаторів Бранта, Шетнєва і Кречетникова, які під час пугачівщини намагалися триматися подалі від центру заворушень, Воронич не виїжджав з свого маєтку, поки гайдамаччина була в апогеї своєї страшної сили.
Почався суд. Російські солдати під час суду утримували караули, мабуть, тому, що на польських караульних покластися не могли. Суд закінчився досить швидко, тому що бунтівників судили за воєнним статутом. Інстигатором або королівським прокурором називають якогось Ставського. Гонту звинуватили, що він був причиною і головним знаряддям уманської різні. Як зрадник, бунтівник, вбивця і грабіжник, взятий зі зброєю в руках, та ще й направленою проти свого уряду і рідного краю, особа, яка затягла за собою у прірву тисячі народу, — Гонта заслуговував найжорстокішої кари. У нього на грудях знайшли благословіння, написане Мельхіседеком і дане Залізнякові, благословіння, яким освячувалася кривава справа гайдамаків. Гонту прирекли на найнелюдськішу страту, яку тільки здатні буди вигадати у той жорстокий час, від якого ми стоїмо у часі так близько, що навіть не віриться, що це було так недавно.