У той час, коли одні гайдамаки хрестили поляків і євреїв у православній церкві, вбивали непокірних, а інші нишпорили по вулицях, добиваючи недобитих і грабуючи недограбоване, коли гарматами розбивали синагогу і вишукували у підвалах та по дахах своїх жертов, — у цей час тривали неподобства у католицьких церквах: "Одні — говорить Тучапський — знявши з убитих одяг, скидали своє лахміття і наряджалися в нього. Інші, сидячи на олтарі, скидали постоли і натягали захоплені чоботи. Один з гайдамаків, на ім’я Титик, який зберіг хоч трохи поваги до святинь, схопив було чашу з дарами (puszkę z encharystya), загорнуту у повітря, і поніс її у церкву православну, та гайдамаки, відібравши її, кинули святі дари на землю, топтали їх ногами у крові, що наповнювала поміст церковний. Вони ламали хрести, і, лаючись, плювали на них. Інші у церковних облаченнях чинили неподобства. Треті, заволодівши дискосами (patyny), дірявили їх і носили на стрічках замість орденів, або з священних посудин пили гарячі напої (opilstwa)". Взагалі не тільки багаті будинки з усім їх майном були пограбовані, були обідрані й мертві тіла, церкви і лавки пограбовані. Польські письменники пишуть, що уся здобич зносилася до Гонти. Вірогідно, що награбоване майно зносили у квартиру Гонти і Залізняка для дальшого громадського розподілу, як це ми й побачимо нижче.
Розділ XVIII
Коли усі начальники міста — Младанович, Рогашевський, Скаржинський, а також представники католицького духовенства були вбиті, ніхто не міг нічого сказати про те, що сталося з Шафранським, енергією та талантом якого місто трималося кілька днів, відбиваючи усі наступи гайдамаків.
Коли ворота замка були відкриті їм, і Гонта ясно дав зрозуміти Младановичу, що нікого не збирається милувати, Шафранський ще думав опиратися з допомогою євреїв. Він переконував їх не кидати зброї і захищатися до останньої крайності. Але євреї, які до того часу стійко тримали свої пости за палісадами, втратили свою мужність, коли гайдамаки вже опинилися в самому замку. Вони кинули зброю і майже усі закрилися у головній синагозі, щоб разом прийняти смерть. Шафранському нічого не залишалося, як шукати порятунку у якому-небудь по можливості безпечному місці, і у разі нападу, не віддати свого життя вбивцям задарма. Він засів у тій самій башті, у якій займався своїми математичними роботами, і там чекав вирішення своєї долі. Через те ніхто й не знав, куди подівся Шафранський, хоч гайдамаки не могли не шукати його, бо добре знали, що захист Умані, який коштував їм багато життів, проводився Шафранським.
Випадково чи з цікавості гайдамаки стали ломитися у ту башту, де сидів Шафранський. Коли вони почали ламати двері, Шафранський пострілом з пістолета вбив одного з нападників. Перелякані гайдамаки підігнали до дверей поселян із сокирами, та Шафранський продовжував захищатися: деякі з селян і гайдамаків були вбиті ним пострілами з пістолета та рушниці, тоді до прихиству Шафранського підтягли гармату. Першим же пострілом був вбитий його слуга, який ховався під дахом башти, але сам Шафранський не здавався. Врешті гайдамаки взяли-таки башту, Шафранського схопили і порубали на шматки.
Для повноти картини уманської різні ми не вважаємо себе вправі не розповісти, як Гонта під час погрому зарізав власних дітей. Переказ говорить, що діти Гонти вчились в уманській Базіліянській школі і таємно, при сприянні матері були навернуті до католицтва.
У поемі Шевченка (який у даному разі посилається на свідчення Павла Младановича, який вчився разом з дітьми Гонти і врятувався від смерті із своєю сестрою Веронікою) ця обставина описана таким чином. Коли Гонта разом із Залізняком розпоряджався страшними шаленствами, гайдамаки підвели до них ксьондза і двох хлопчиків. Ксьондз, звертаючись до Гонти, сказав: "Гонто! Це твої діти? Ти нас ріжеш — заріж і їх: вони католики. Чого ж ти став? Чому не ріжеш? Заріж їх, поки вони маленькі, а то виростуть і заріжуть тебе".
— Вбийте його! — закричав Гонта до гайдамаків — а цих собачат я своєю рукою заріжу. Кличте громаду. Признавайтесь (до дітей), що ви католики.
— Католики, — відповіли діти, — тому що нас мати…
— Мовчіть! Мовчіть! Я все знаю! — вигукнув Гонта.
Зібралась громада.
— Мої діти — католики, — сказав Гонта. — Щоб не було зради і поговору, панове громадо, я присягав, брав свячений ніж, щоб різати католика… Сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?
— Будемо різати, тату!
— Не будете! Не будете!.. Будь проклята мати-католичка, що вас породила. Чом вона не втопила вас до сходу сонця? Менше було б гріха, ви б умерли не католиками. А тепер, сини мої, горе мені з вами! Поцілуйте мене, дітки, — не я вас вбиваю, а присяга.
Махнув ножем — і дітей не стало. Попадали зарізані і, вмираючи, белькотали: "Тату, тату, ми не ляхи".
— Поховати хіба? — питають.
— Не треба, вони католики… Сини мої! Чом ви не різали? Чом не вбили мати, прокляту католичку, що вас породила?
Сказавши це, Гонта взяв Залізняка, обидва пішли уздовж берега і кричали: "кари — ляхам! Кари!"
І карали!.. Страшно, страшно
Умань запалала,
Ні в будинку, ні в костьолі,
Ніде не осталось —
Всі полягли… Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося:
Базіліян школу,
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
"Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує: —
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!" Гайдамаки
Стіни розвалили, —
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
Незважаючи на те, що ця криниця була глибокою до двохсот сажень, вона була забита трупами. Дітей же своїх Гонта, розшукавши вночі між купами вбитих, виніс таємно за місто і поховав. Недивно, що коли усі гайдамаки бенкетували, завершивши свою страшну справу, тільки Гонта, кажуть польські письменники, сумував і далеко не був щасливий перемогою своїх товаришів.
Більше доби перебували гайдамаки у такому сп’янінні. За свідченням одних письменників, полегло в Умані до 18.000 вбитих і замучених різними муками жертв народного озлоблення. За іншими — в уманській різні загинуло до двадцяти тисяч. Тільки під кінець, втомившись від жорстокостей, гайдамаки "почали вгамовуватись і пощадили решту мешканців, постановивши охрестити і навернути їх до православ’я шляхом обряду, колись поширеного, — трикратного занурення у святу купіль". Подібна пощада надана була і дітям Младановича, яких навіть дозволили вивезти з Умані. "10 числа перед півднем, — говорить Вероніка Кребс, — почули ми (у казармах) голоси козаків, які говорили, що прибули Залізняк і Гонта і наказали відшукати дітей Младановича. Я майже зраділа цій долі, думаючи, що прийшов мій останній час… Коли ми вийшли на вулицю, то побачили Гонту верхи на коні, а біля нього якогось старого селянина, що низько вклонявся йому і цілував ноги. Гонта, побачивши нас, сказав йому: "Ось тобі двоє собак — бери їх". Залізняк, який теж верхи стояв трохи на відстані, наказав підвести нас до себе. Довго дивився на нас мовчки, і я роздивилася, що він русявий, великого зросту, гарної зовнішності і одягнений у багатий польський костюм. Той же старий поселянин підійшов до нього і, цілуючи у ногу, щось йому казав. Залізняк сказав лагідно, звертаючись до Гонти: "То що, пане воєводо, подарував тих дітей?" Гонта відповів: "Нехай беруть, до біса", і, звернувшись до старого, сказав: "беріть їх собі, бо й пан Залізняк просить, щоб їх вам подарувати". Почувши це, старий ще раз вклонився, взяв нас за руки і, пробираючись через купи трупів, довів до свого возу, де сидів другий старий, трохи молодший за першого. Нас посадили на віз, який поїхав досить швидко. Коли ми виїхали у поле, наш путівник сказав: "Мої бідні діти, Бог з вами, не лякайтесь — я осадчий з Оситни, а то мій брат". Так нас привезли в Оситну, де й перевдягли у селянський одяг. Вдень ми ходили з селянами у поле ніби на роботу, а вночі ховалися в очереті. Добрі визволителі наші ще боялися селян, частина яких перейшла до гайдамаків. Два дні потому прийшов туди молодий вчитель мого брата Павла, Хмелевич, який врятувався тим, що перевдягнений козаком, никав містом з гайдамаками, і тому мимоволі був свідком усіх жахів. Він мені розповідав, що бачив, як багато мертвих тіл кидали у згадану вище криницю перед ратушею, і що там же опинились і тіла нещасних ваших батьків".