Ця урочистість приховувала чисто практичні розрахунки Потоцького, який оголошував на повний голос, що "причиною такого надзвичайного свята є істинна любов до вітчизни і своїх співгромадян", що він, "знаючи дуже добре, що його уманська вотчина з усіма околицями знаходиться на межі трьох держав — російської, турецької і татарської, і поблизу важливих доріг, з цими країнами з’єднана для торгівлі, а значить для користі тутешнього народу вельми здатна", що "місто Умань з давніх давен своєю торгівлею як у Польщі, так і за кордоном відоме, отже багато географів називало його — одні столицею всієї України, інші переддвер’ям прикордонним", що "багатьма перевагами від польських монархів збагачене", але "усі такі вигоди воно з часом втратило як через внутрішні смути у королівстві, так і від частих наїздів різних закордонних негідників (гайдамаків і ногайців), які неодноразово грабували місто, спалювали і розоряли його і майже зрівняли з землею, що привело до крайнього спустошення краю", що "прагнучи воскресити помертвілу діяльність у місті, володар його наважився на свій кошт ці руїни привести до такого стану, щоб місто приносило вітчизні славу, краю — захист, народу польському і місцевим мешканцям — безпеку, користь та різні вигоди". Ось з такою метою місто було укріплене палісадами, валами і зведенням на трьох сторонах "пентагоном бастіонів", так що при розташуванні вулиць у місті ці бастіони і батареї могли обстрілювати усі входи і виходи, які, крім того, укріплялися рогачками. На ринковому майдані була влаштована "гіельда" (gielda), ратуша, разом з гостинним двором на 20 лавок, і все це захищалося чотирма бастіонами, влаштованими у центрі міста.
Таке було значення Умані для усього краю. Таким же вважали це місто і гайдамаки, бачучи у ньому нову Варшаву, тільки збудовану поляками на чужій українській землі.
Справді, місто швидко зросло ніби з землі, завдяки своєму щасливому розташуванню і тим вигодам, що були тому дані. За сім років він залишив далеко позаду себе старі, славні козацькі міста і містечки — Чигирин, Крилов, Черкаси, Канів, Білу Церкву, і козацтву, у тому числі і гайдамакам, не могло не бути завидно, як зростає польське місто у них під боком, а їхній славний Чигирин лежить у руїнах і запустінні, так що сліди рук батька Хмельницького рік від року стиралися з обличчя української землі. У Чигирині була бідність, а в Умані — привільне життя. Усім міським обивателям, які мали в Умані будинки, дозволялися усі види торгівлі, незабороненої законом, без плати будь-яких податей і зборів протягом чотирьох років, а після цього терміну, хоч і встановлювався платіж, але набагато менший у порівнянні з іншими містами. "Для вящої місту і його мешканцям безпеки", число козачої та іноземної міліції було примножене до тих розмірів, які ми бачили вище. В Умані запроваджено було кілька ярмарків, усі триденні і одна дводенна "з вільним винним продажем". Торгівля на ярмарках була теж вільна, без будь-якого торгового мита", як для місцевих обивателів, так і для приїжджих. На ярмарки привозились: мед, віск, хліб, сало, горілка, хутра, шкіра, риба, сукна, мануфактурні вироби та усі інші предмети, так само, як і коні, худоба і вівці. Для заохочення торгівлі і для "примноження дружніх відносин із сусідніми державами", дозволялося усім поселянам і мешканцям уманської волості, "вже не тільки відкупщикам" (arendarzam), як водилося раніше, а усім вільно торгувати в Умані на ярмарках медом, віском та іншими сільськими продуктами. На цих ярмарках, "для повної купецтва та покупців безпеки", до звичайного гарнізону, що завжди перебував у місті, ще додавалася військова сила. Усім, хто збирався на ярмарок, особливо ж зарубіжним купцям, як російським, так і турецьким, і татарським підданим, "для вящої їх безпеки", посилався військовий конвой, коли вони присилали в уманський замок повідомлення про те, що наближаються до польських кордонів. Так само конвой супроводжував і тоді, коли вони повертались з Умані. Все це, звичайно, робилося для запобігання набігів з боку гайдамаків. До того ж, іноземні гості, як із східних народів, так і російські піддані, перевозилися через ріку Буг безкоштовно, а у самій Умані отримували квартири і сіно для коней. Коли приганяли на ярмарку стада овець і рогатої худоби, табуни коней, то для них відводились потрібні і вигідні пасовища, а на ярмарках — майдани. "Для заохочення іноземних торговців і підвищення репутації самих ярмарок" Потоцький з своїх доходів відпускав кілька тисяч злотих. Якщо іноземцям не вдавалося продати на ярмарку свої товари, як от: сукна, мануфактури, бакалію, сіль, рибу, шкіри, мед, віск, сало, гаряче вино, тощо, то їм дозволялося усі ці товари залишати на складах у місті, де вони зберігалися до наступного продажу без будь-якої плати за це. Врешті усім іноземним підданим, російським, турецьким, татарським, молдавським та інших держав, також усім, хто належить до уманської волості і живе всередині королівства, людям будь-якого звання давався загальний дозвіл — заводити собі житло в Умані, будувати будинки, займатися торговими та іншими промислами, винним продажем тощо, під захистом і протегуванням Потоцького.
Не дивно, що Умань за кілька років так піднялась, що їй заздрила вся Україна. Дочка Младановича, якій під час уманської різні було вісімнадцять років і яка залишила нам записки про це нещастя свого міста, говорить з приводу торгівлі, багатства і дешевини в Умані: "У лавках було мало жидів, а більше греків і турок, через це не тільки бакалію, а й апельсин ми купували за дві копійки, каштани — все одно, що жолуді, ікру — бочками, а сьомга, як свине сало, у великій кількості продавалось".
Крім уманських багатств, які не могли не причаровувати гайдамаків, крім осереддя в Умані польського елементу, який не менше багатої здобичі вабив до себе цих зліших ворогів усього польського, уманська волость повинна була стати жертвою народного обурення вже й тому, що вона сама перетворилася у той час на таку собі гайдамацьку колонію. В уманській волості знаходилось до тисячі сімейств, глави яких у молодості були гайдамаками, а тому не могли не згадувати час від часу діяння своєї молодості. Це трапилося так: Младанович, прагнучи знищити будь-яким способом гайдамацтво і бродяжництво, придумав вдатися до найромантичнішого, чисто казкового способу приборкання гультяїв. Щороку гайдамаки нападали на уманську волость, грабували її, палили, і щороку Младановичу вдавалося ловити гайдамаків десятками і сотнями. Як комендант прикордонної фортеці, володіючи правом військового суду, а значить правом життя і смерті, Младанович зазвичай судив полонених гайдамаків військовим судом, за магдебурзьким законом. У ратуші писав він смертні вироки винним і виводив на площу для страти. Але перш ніж гайдамака посадять на кіл чи повісять, Младанович показував його уманським дівчатам, які славились красою. Оскільки гайдамаки були з ними однієї, української крові, то й вони були не менш гарні, ніж ті дівчата, можливо, сестри їхніх товаришів-гайдамаків. Якщо якась дівчина вибирала собі кого-небудь із засуджених на смерть гайдамаків, і якщо він давав присягу стати землеробом і селянином, то його відразу прощали, давали йому волю, і, ніби у придане, він отримував ще й землю, худобу, хліб і ліс на будування хати, і навіть гроші. Цим способом, кажуть сучасники, Младанович дав уманській волості до тисячі сімейств за десять років, що дає, у свою чергу, сто прощених щороку гайдамаків.