"Сія ябеда у такому у них предаті і пошані (говорить Теплов), що найчастіше батьки найкращих родів таку освіту дітям дають: навчивши читати і писати російською, посилають до Києва, Переяславля або Чернігова для навчання латинській мові, якої тільки почнуть вчити, як поспішають повернути і записати в канцеляристи, де… стають вони сотниками, хоча козаки, які його оберуть, раніш і ймення його не чули".
Ось ці нібито виборні сотники й старшини, діти поміщиків і самі поміщики, ось ці пани і були лихом південно-російського народу. Із званням бунчукового товариша і військового канцеляриста були пов’язані чималі "авантажі". Вони користувалися "великою салвогвардією": кому б такий пан не зробив кривду, і де б це не було — у будь-якому полку чи повіті, на нього ніде не можна було поскаржитися, тільки гетьману. Зрозуміло, що усі бідняки, селяни чи козаки зазнавали безліч образ від цих "салвогвардійців": до пана гетьмана надто далеко і надто велика сміливість — шукати управи на високо поставлену особу. Ось ці пани і нишпорять по всій Україні, нікого не боячись, "грабують і часом розбивають у всіх віддалених кутках Малоросії".
Таким було у загальних рисах так зване "малоросійське право" або воля. "Воно суддю робить хабарником нечуваним і володарем народу, а суди — продажними; воно бідних простих малоросіян утискає; воно, наостанок, і командуючому шефу робить затемнення і спотикання правду супроводити корисною резолюцією". Куди не поглянеш, скрізь "божевілля і безлад". Громадський та економічний порядок підтримувався не правами та вільностями, що були гірші за неволю, "а грабунком та наїздом сильного на безсильного".
Наведемо деякі дані, що доводять, до яких неподобств були доведені усі відношення у цій бідолашній країні:
"Поміщики малоросіяни", які найбільше живуть "без ніяких справ", тобто марнуючи час у гульбі та на полюванні, "мають найголовнішу вправу в тому, що за ліси, очерет, за степи і млини, за підтоплення греблі один на одного наїжджають озброєною рукою, а через те виходить багато смертовбивств".
Почавши процес, поміщики "тягаються років до десяти і двадцяти, спустошуючи свій дім на користь суддям, і обтяжуючи головний суд по апеляціям нескінченними ябедними процесами — цим самим розорюючи себе". Все це так нагадує, як у Гоголя два друга посварилися через "гусака" і обидва розорилися через безкінечні процеси, і, врешті, свиня вкрала їхню справу.
Між тим, ці предки Іванів Івановичів та Іванів Никифоровичів утримували в жорстких лабетах не тільки селян "ґрунтових і безземельних", не тільки "підсусідків" та "злиденних", а й вільних козаків, бо "як можливо, щоб козак, бідний і безпорадний, не підкорився сотнику у сотні чи сильному поміщику у тому селі, де він козакує? Будь-який сотник ще не встигне на свою сотню заступити, як йому козаки вже і дім будують, вони ж і перші сінокосці для його скотини і перші підводчики, не кажучи вже про інші послуги".
Поміщики, звичайно, "націджували" у себе вина стільки, що не могли "вишинковувати" (розпродати у власних маєтках, і тому більшу частину віддавали нібито на комісію козакам, особливо таким, які найвірніше у них "замотатися" могли. Коли ж козак справді замотувався, тобто не міг усього виплатити, то поміщик, "вимучивши у нього обрік" (посвідчення про борг), бив на нього чолом, і у козака віднімали землю, будинок, а сам він йшов у ярмо до поміщика. Таким чином і без захватів козаки "перетворювались на мужиків". А ті останні — "малий народ, або сарана, тобто мужики, лишаються без шматка хліба і вмирають з голоду, або віддаються в роботу і підданство тим, які… з запасом живуть". І знову ж таки все йде до панів, старшин та "їх свояків".
Врешті, злиденному стану південно-російських селян сприяло ще одне зло, якого не було у великій Росії напередодні пугачівщини, — це вільний перехід селян з місця на місце, обставлений такими умовами, що селянин, причому не тільки податного стану, а й дрібний землевласник, неодмінно розорявся. Вільне пересування селян, як воно сприймалося у Малоросії, було причиною того — за словами сучасника, що "бідні поміщики час від часу стають все біднішими, а багаті — багатшими; а мужики, не відчуваючи своєї загибелі, стають п’яницями, неробами і жебраками, вмираючи з голоду на благословенній плодючістю землі".
Цей вільний перехід був згубним за таких причин: багаті поміщики, у яких було "рясно земель — чи пограбованих государевих, чи забраних за шинковий борг, чи спустілих після розорення нероб", звичайно підсилали до чужих селян свого слугу переважно у маєтки бідних поміщиків. Слуга спокушав селян великими пільгами. Таким чином поміж селян проходила чутка про те, що у якогось поміщика віддають землю задарма та ще й з певними пільгами. Подібні чутки й досі хвилюють усю Росію, особливо, коли надходять вісті, що на Яїку молочні ріки — масляні береги, що в Анапі дають багато грошей на поселення, а на Амурі кожного поселенця роблять поміщиком над китайськими селянами. Так було і в Малоросії. Шпигуни багатих поміщиків, переходячи з села у село, хвилювали народ таємними обіцянками, а між тим на землях цих поміщиків, які хотіли залучити до себе чужих селян, виставлялися великі дерев’яні хрести з писаними об’явами для письменних, а для неписьменних позначалося "просвердленими щілинами" на скільки років переселенцям обіцяють пільги від усіх "чиншів", тобто оброків і панщини. Селяни ж з свого боку, блукали з одного місця на інше, шукаючи, чи немає де хреста і скільки на ньому просвердлено щілин. І ось мужик "прочує про новий заклик на слобідку і шукає нового хреста, ось так весь свій вік блукає і ніде не заводить свого господарства, таскаючи за собою з села у село і свою сім’ю". Все це новий привід до розорення селянина: знаючи, що незабаром доведеться шукати хрестів і щілин, вони не заводять свого маєтку, щоб було зручніше потайки виселитися, бо інакше "поміщик під приводом того, що все, що має мужик, він нібито нажив на його поміщицьких ґрунтах, провідавши про його наміри, забере собі весь його маєток, на який за статутом він має право".
Так поповнюються і без того багаті маєтки панів-магнатів і бідніють бідні поміщики і остаточно убожіють селяни. Магнатам добре жити на Україні: квітнуть їхні маєтки, поповнюються засіки добром і скарбами; до тисяч душ селян додаються нові тисячі; у їхніх степах пасуться табуни коней, отари овець, — і поет наступних поколінь говорить про них: