Після освячення ножів гайдамаки три дні не виступали у похід, а залишалися у матронінському лісі. Чому вони зволікали час, жоден з письменників не пояснює. Але навряд чи ця зупинка була через те, що гайдамаки не мали ватажка, і хоч на чолі їх і стояла така популярна особа, як Залізняк, та вони і сам Залізняк нібито бажали мати іншого проводиря, більш авторитетного, як запевняє Липоман. За його словами, Залізняк з кількома з своїх товаришів нібито приїздив вночі з табора у Медведівку до Кваснєвського, полковника чигиринських козаків, просити його очолити повстання, та не застав Кварнєвського вдома і передав своє прохання його дружині, яка дуже злякалася, побачивши гайдамаків, але Залізняк попросив в неї горілки, і, напившись із своїми товаришами, спокійно поїхав. Далі кажуть, Кваснєвський повернувшись додому, дізнався про ці відвідини і бажання гайдамаків мати його за ватажка, і боючись нових відвідин, передбачаючи разом з тим, що у разі відмови гайдамаки могли вбити його, а увійшовши з ними в які-небудь зв’язки, він викликав би підозри уряду і сам би став бунтівником, бачучи врешті сильне збентеження народу (miedzy rospólstwem), — взяв свою дружину і сина і відправився у місто Крилов, власне у ту його половину, що лежала за рікою Тясміном і належала російському уряду , де він вважав себе вже непідвладним Залізняку. Так Кваснєвський уникнув небезпеки, що йому загрожувала і залишився на російському боці до самого приборкання бурі, що здіймалася і водночас отримував докладні повідомлення про все, що відбувалося далі, від відданих йому селян.
Тому ми не довіряємо у даному випадку свідченням Липомана, що не в характері і не в розрахунках Залізняка було просити кого б там не було прийняти на себе керівництво повстанням, коли це була його заповітна мрія, коли попереду йому блищала приваблива гетьманська булава, відновлення гетьманщини на обох берегах Дніпра і остаточне знищення поляків. Найменні вірогідно, що гайдамаки, а особливо Залізняк могли звернутися до Кваснєвського, польського пана, а якщо й не пану, то особі, яка представляла місцевий, тобто польський уряд, адже Кваснєвський на той час був начальством ("rządca"). А оскільки до того ж він був поляк і католик, то перша гайдамацька піка була б націлена у нього і скоріш за все від самого ж Залізняка. Цього, мабуть, і боявся Кваснєвський, а зовсім не пропозиції гайдамаків бути їх начальником, і тому раніш за всіх встиг втекти, бо, без сумніву, раніш за всіх і загинув би, якби залишився на місці. Гайдамаки йшли проти поляків і влади, а Кваснєвський був і поляк, і "намісник", тобто найперша влада, яка була поперек шляху у гайдамаків. Ми підозрюємо також, що нікого іншого, крім Кваснєвського, не може розумітися у народній оповіді під тим "намісником", який тільки почувши про гайдамаків, втік із Сміли у Кам’янку з козаком Лопатою. У нього під командою була сотня реєстрових козаків. Він так злякався чуток про появу гайдамаків, що зовсім розгубився. Не знав, що йому робити, чи йти проти розбійників, чи йти від них, він питав отамана своїх козаків: "чи можна стати проти гайдамаків?" Коли той сказав, що можна, та біда в тім, що їх "куля не бере", намісник закінчив тим, що втік і від гайдамаків, і від своїх козаків. Втеча намісника була причиною того, що і реєстрові козаки перейшли на бік гайдамаків.
— Що, будете з нами битися чи ні? (запитував посланий до козаків гайдамацький отаман). — Ми не своєю волею прийшли. Дивіться, щоб і вам не було такої біди, як ляхам.
При цьому отаман показав козакам якийсь папір. Мабуть, багатозначна фраза — ми не своєю волею прийшли — мала велике значення в очах козаків, тому що вони відразу ж пристали до гайдамаків. А папір, показаний козакам, міг бути "золотою грамотою".
Зграя Залізняка збільшилась таким чином реєстровими козаками. Та він все ще не виступав у похід, і, без сумніву, не через ті причини, що не знаходилося проводиря після відмови від цього звання Кваснєвського. У всякому випадку ми не можемо покластися на показання Липомана, який тут же робить вельми грубу помилку, незважаючи на неодноразові запевнення, що він з усіх рукописних сказань про уманську різню та з розповідей очевидців намагався вилучати "найчистішу правду".
Він каже, що коли Залізняк ще не виводив свою зграю у поле, двоє з головних гайдамаків посварилися між собою і один другого вбив з пістолета. Це були Шило і Швачка. Липоман запевняє, ніби Шило застрелив Швачку під час сварки. Але нічого цього не було і ми побачимо Швачку одним з головних дійових осіб цієї кривавої гульні народної, у найгарячіших справах, побачимо його і в Бугуруслані, і в Умані поруч із Залізняком, і в останній його сутичці з козаками, про яку народна пам’ять зберегла такий поетичний спогад і в таких художніх рисах. Все це ми побачимо у свій час. Правда, у мотронінському лісі сварка між двома гайдамаками все ж таки була, і один застрелив другого, але тільки не Шило Швачку. Сварка була такою: один з гайдамаків, але не простий "летяга", а отаман гайдамацький, назвав за щось гайдамака "жидом". Така зневага викликала обурення козака. Він кинувся на кривдника з пістолетом. Отаман відкрив перед ним свої груди і сказав: "стріляй!" Його вважали "характерником", тобто такою людиною, котру куля не бере. Козак вистрелив і вбив отамана. Коли на нього кинулися інші козаки, він пояснив їм причину сварки, казав, що козака не можна рівняти з жидом, бо у такому разі — "ви усі жиди, якщо я жид". І козаки виправдали вбивцю, сказавши "ледачому ледача і смерть".
Врешті козаки виступили з свого лісового табору і потяглися у напрямку Черкас. Перше село, що вони зустріли на шляху, була Ведмедівка, в якій існував стародавній православний монастир. У самий день приходу гайдамаків був там ярмарок, на який зібралося багато народу з навколишніх сіл. Поява гайдамаків викликала незвичайну тривогу, всі кинулися рятуватися. Та Залізняк, наказавши своїм козакам зупиняти народ, говорив усім:
— Не бійтесь, люди добрі, ми вам не зашкодимо. Гуляйте собі і торгуйте.
Краща, відбірна частина гайдамацької ватаги, мала вигляд стрункого війська. Над нею майоріли прапори і рясніли різнокольорові значки, прикріплені до довгих списових древків. Позаду тяглися юрби пішого і кінного народу у різноманітному одязі і з різноманітною зброєю. Рідко хто був достатньо озброєний, але у всіх щось було у руках — у кого піка, у кого рушниця, а у бідної голоти нічого, крім обпалених кілків. У цьому народному ополченні цілком відбивалося поголовне повстання при Хмельницькому, коли Україна мала "більше війська, ніж зброї". І тоді неозброєний народ йшов з киями.