Словом, російські монастирі, російські ченці і мандруючі запорожці з гайдамаками у польській Україні минулого століття відчули і пережили те саме, що у нинішньому столітті відчули у західному краї католицькі монастирі, які давали притулок у себе і простим повстанцям, і ватажкам повстанців, і приховували у своїх стінах їхню зброю, поранених і харчі. Тільки та різниця, що ні католицьким монастирям західного краю, ні їхнім ченцям і ксьондзам, ні повстанцям народ у західному краї не настільки співчував, наскільки співчувало російське населення польської України розташованим в її лісах православним монастирям і ченцям.
У цих монастирях саме монастирях жив і подвизався перед уманською різнею Значко-Яворський. Малоросіянин родом, православний за переконаннями і гарячий патріот, він не міг спокійно дивитися, як католицьке і уніятське духовенство наповнювало його батьківщину, відділену від Росії Дніпром і ніби кинуту напризволяще. Чим запонадливішою була уніятська пропаганда, тим палкішою ставала протидія Мельхіседека іновірному впливу і тим відкритіше йшла агітація в ім’я всього російського і православного. Католики говорять, що він діяв так зухвало і відкрито, "вірогідно за наказом свого духовного начальства", звичайно, з Києва, із-за Дніпра, і що цей сміливий "дізуніт" почав умовляти мешканців усієї України, звичайно, польської, переважно населення смілянської, черкаської, жаботинської та інших губерній, не тільки простий народ, а й духовенство, одних до збереження "схизми" (тобто православ’я), хто вже був схизматик, інших до усування від підкорення уніятському митрополиту, яким був тоді Феліціян Володкович. "Здається навіть — кажуть католик, — що з особливого дозволу православного єпископа переяславського Гервасія Линовського, він наважився давати благословіння на побудову нових російських церков, посвящати їх та народ, який завжди опирався унії, залучати до себе. Невдовзі смілянська, жаботинська та інші сусідні волості до цього способу мислення були залучені, тим легше, що багато з чужоземців (тобто російських запорожців) були їм ріднею. Це було причиною того, що чернь українська почала обурюватись і насмілилася виганяти, бити і завдавати рани уніятським священикам з явною непокорою митрополиту (уніятському ж), своєму духовному пастирю, з великою неповагою не тільки до храмів господніх, а й навіть до його святих таємниць".
Так кажуть уманські католицькі ченці того часу про агітацію Мельхіседека і про наслідки її. Вони, як видно з цього, звинувачують Мельхіседека як єдиного винуватця смут, а між тим забувають, що якщо Мельхіседек діяв наперекір, то супротивна партія діяла менш обережно, а іноді і обурливо жорстоко, як ми і згадували вище. Якби жорстокість, з якою діяла католицька пропаганда, не впадала тоді ж в око людям безпристрасним, то Кваснєвський, про якого ми розповідали вище, не вигнав би зі своєї губернії апостолів унії, як він їх вигнав за їхній "różne nawe dotkliwe przesladowania" православних. У всякому разі ваги навряд чи можуть схилитися у бік католиків у даному разі, якщо навіть на їхню чашу вагів покласти трупи двох замучених ними близько того часу титарів.
Як би не було, та Мельхіседек викликав сильне незадоволення уніятського духовенства. П. Скальковський говорить, що дії його, вірогідно, не супроводжувалися розсудливою обережністю і на нього почалися гоніння місцевого уніятського єпископа Гервасія Линовського, від якого перетерпів тяжке ув’язнення. Треба зауважити, що у п. Скальковського відбувся тут недогляд: він називає, по-перше, Гервасія Линовського уніятським єпископом, тоді як він був православним, про що й говориться у п. Скальковського у тій самій книзі, тільки нижче, а по-друге, там же він говорить, що ув’язнив Мельхіседека Феліціян Володкович, що справді так і було.
Феліціян Володкович, "митрополит київський і всієї Русі", як він себе називав, наважився поставити Мельхіседека у неможливість діяти і покарати його жорстоко. Католики розповідають, що Володкович, "бачучи поразку своєї пастви, як добрий і чутливий пастир, не припиняв пошук засобів, аби врятувати своїх блудних вівець. Тому насамперед він наважився схопити згаданого Мельхіседека, як людину, яка незаконно втрутилася в його правління. Що вдало виконавши, він утримував його спочатку у Радомислі, а потім у Дермані на Волині, де цей останній добровільно зізнався, хто його до таких дій спонукав і посилав… Але вийшовши з ув’язнення відомими йому шляхами, повернувся знову у свій монастир ".
З цього часу Мельхіседек справді стає вже пристрасним агітатором і підготовником уманської різні. Одні кажуть, що ув’язнення спонукало його на цю небезпечну справу, інші — що наповнення польської України католицькими місіонерами, яких Кваснєвський вигнав з чигиринського староства. Кажуть, що відразу після цього вигнання Мельхіседек скликав до себе у монастир все тамтешнє духовенство на нараду, як чинити їм, якщо католики знову зроблять на них таке нашестя. На цій нараді вирішили послати з проханням про захист (о protekcya) до київського губернатора або до запорозького кошового. Польські історики додають, що за свідченням Кваснєвського, який знав про все, що там було, прохачі дістали з обох боків відмову (odmowienie). Немає сумніву у достовірності свідчення Кваснєвського, бо ні київський губернатор, ні кошовий, яким був тоді Петро Калнишевський, який переслідував гайдамаків не менше Лантуха, а відтак навряд чи насмілився б відкрито ставитися прихильно і до їх задніпровських союзників, не мали права дати і найменшої надії підданим іншої держави, у тому розумінні, що будуть їх захищати.
Мельхіседек не зупинився на цій спробі. На його очах у Польщі відбувався рух, здатний або згубити польську Україну, якщо конфедерати, а з ними і католицька кліка, візьмуть гору над супротивною партією, що стояла за дисидентів, або ж згубити саму Польщу. У безлюдні монастирі, де сиділи подібні Мельхіседеку ченці, доходили з Варшави і з-за Дніпра достовірні чутки, що у столиці поляків вже розпоряджається майже самовладно молодий російський пан Рєпнін, що російські війська підтягуються до польських кордонів, і йдуть вони захищати безпеку цих самих ченців, дізунітів, схизматів або дисидентів, і що польській державі прийшов остаточний кінець. Чутки ці примусили Мельхіседека наважитися на сміливу спробу, тим більш, що у будь-якому випадку, рано чи пізно, на нього знову чекала польська в’язниця, а, можливо, і доля млієвського титаря. Діставши відмову у захисті від київського губернатора і від кошового, він вирішив спробувати пошукати щастя у самої імператриці, від якої йшли накази і про вивід російських військ до польських кордонів і про те, щоб дисидентам дали спокій. Отже, Мельхіседек відправився у Петербург заступником за свою батьківщину і за усіх своїх єдиновірців. Позитивних відомостей про результати цього немає, але польські історики стверджують, що Мельхіседек був допущений до імператриці. На його представлення Катерина нібито відповідала ухильно, але не прямою відмовою, а ще менше обіцянкою про допомогу. Вона сказала, що у чужій державі розпоряджатися не бажає, але що усі дисиденти православного віросповідання у Польщі від російського посла, який перебуває у Варшаві, мають сильний захист.