Повторюємо, все це було лише на Волзі і на Дніпрі, і нічого подібного не було ні на Двині, ні на Оці. І на Волзі, і на Дніпрі утворилася ціла народна література, що оспівувала подвиги народних героїв, починаючи з XVI і кінчаючи XIX століттям, і знову ж таки нічого подібного не було ні на Двині, ні на Оці. Врешті і на Волзі, і на Дніпрі одночасно відбулись останні народні спалахи надзвичайного розмаху — пугачівщина і коліївщина, тобто урочистість явищ народного життя і більш-менш близька однаковість стану народу у тій та другій місцевості привели до однакового результату і там, і тут. Отже, і там, і тут, якщо сталось те, що сталось, то інакше й не могло бути, тому що і те, і друге явище — і пугачівщина, і коліївщина, були неминучі.
Але хоча всі явища в історичному житті народів здійснюються за незмінними логічними законами, а відтак неминучі, та з цього зовсім не виходить, що і те, що сталося у Поволжі і в Подніпров’ї у другій половині минулого століття, неодмінно повинно було статися. Всього цього могло й не бути. Походження одного історичного явища від другого є кращим доказом того, що якби у Поволжі і у всій Росії, а також у Подніпров’ї і всій південній Росії і у Польщі, не було того, що було у XVII столітті в цих країнах, якби становище цих країн було більш відрадним, ніж було насправді, то не вийшло б того, що вийшло у XVIII столітті. Отже, якби ті, кому ввірені неминучим ходом подій долі народу, більше дбали про його добробут, то ні в Росії, ні в Малоросії, ні в Польщі цей народ не страждав би ні у XVII, ні у XVIII столітті, і не змушений був би у цьому останньому столітті заявити кровавим протестом про те, що про нього забули, про нього не дбали, що йому нестерпно жити. І там, і тут повторився незмінний закон історичної відплати. Якби на добробут народу у свій час була затрачена праця, якби своєчасно потурбувалися про те, щоб народу легше жилося, то не довелося б пізніше так дорого поплатитися за ту недбалість, з якою ставилися до цього народу ті, хто мали і силу, і можливість дати народу кошти для життя і у крайньому разі не дати йому вмирати з голоду — не дали ні того, ні другого, а разом з тим не навчили його навіть тому, чому повинні були навчити. Через те і склалося і у великоросійського, і в українського народів уперте переконання, що увійшло у повну силу в минулому столітті, про те, що панів треба знищувати; російський народ говорив, що господ "по руках" розбиратимуть, тобто які в кого руки — білі, ніжні або чорні, грубі, мозолясті, і в кого білі руки — тих знищувати. Це народ і виконав у свій час. А український народ мав переконання, що для того, аби на тому світі перейти через вогняну гору, треба набрати цілий лантух панської, польської і єврейської крові і з цим йти на той світ. Ось народ і намагався наповнити лантухи кров’ю у той час, як пани так безтурботно грали і своїм життям, і життям народу, і життям всієї держави.
Таким чином, скільки вся Росія винна у пугачівщині, стільки ж уся Польща, сама того не відаючи, а так само і владні елементи в Малоросії, винні у гайдамаччині і уманській різні.
До уманської різні ми й приступимо тепер.
Розділ XI
"Уманська різня, або як кажуть поляки "Rzeź Humańska", "Уманська біда", "Бунг Залізняка і ГОНТИ" або "Коліївщина" має такий же стосунок до історії гайдамаччини взагалі, як пугачівщина до історії поволзької понизової вольниці. Уманська різня була заключним і найжахливішим актом останніх кривавих рухів південно-російського народу, який після цього спалаху заспокоївся, якщо не назавжди, то принаймні дуже надовго.
Проте, спалаху цього могло й не бути, чи може, він проявився б якось інакше, не з такою жорстокістю, якби поляки самі не наблизили моменту розв’язки — хоча поляків, які жили у ті передсмертні хвилини існування їхнього царства, навряд чи можна звинувачувати, бо в їх становищі справді можна було утратити розум.
Тоді у них вмер останній король, якого обрали своєю волею, — Август III, німець з Саксонії, король хоч і поганий, та все ж ніким не нав’язаний. Треба було обрати іншого короля. На генеральному конвокаційному сеймі, скликаному з цієї нагоди, примас республіки, описуючи похмурими фарбами становище Польщі, вказував представникам цієї пропащої країни, що дике озлоблення партії, повне нерозуміння потреб нації і бездумне нехтування народними інтересами ведуть і їх самих, і їхній народ до загибелі. Він закликав націю опам’ятатися врешті і зрозуміти, що стоїть на краю прірви, і недалекий час, коли загине усе, їхні права і вольності, гордість і сила, колись такі страшні й непорушні. Подивіться, говорив він, як внутрішні смути роздирають наше царство. Усі наші просторікування не ведуть ні до чого. Наші сейми безплідні. Ми називаємось вільним і незалежним народом, а між тим знемагаємо під тяжким ярмом неволі, переносимо усі жахи війни. Над нами тяжіє лихо рабства, а ми не маємо ні доволі сили, щоб обговорити своє жахливе становище, ні мужності відвернути небезпеку, що загрожує нам. Він вказував на повну відсутність у народі моральних і фізичних сил, на брак адміністрації, на нехтування безпекою країни, яка не має ні фортець, ні гарнізонів, ні постійного війська. Занедбані фортеці давно запустіли. Мізерні гарнізони безсилі. Кордони відкриті для будь-якого набігу (що й доводили щороку зграї гайдамаків Чуприни, Чортоуса, Найди та інших, менш значних). Царство наше, говорив примас, схоже на дім без покрівлі, на будову, в якій гуляє вітер і ніхто не живе, готову розвалитися на гнилій основі, якщо тільки провидіння не зглянеться і не підтримає цю будову. Уява не може представити нічого сумнішого за нашу долю. Закони у зневазі або бездіяльні, як нікчемний тягар. Суди безсилі проти зазіхань і злочинів. Свобода придушена насильством і свавіллям. Державна казна визначена напливом іноземної монети низької вартості. Провінційні міста, колись окраса царства, тепер безлюдні. Жалюгідна торгівля в руках євреїв. Врешті, ми повинні шукати "міст у самих містах", тому що в них все зруйноване і спустошене — і будинки, і вулиці, і майдани, і громадські місця. Навіть церкви перетворилися на бійні, де безкарно ріжуть народ.