При всьому тому, таке дивне явище, як постійні походи українських гультяїв на Польщу, мало ж врешті спонукати обидві сусідні держави, і Росію, і Річ Посполиту, вжити більш рішучих заходів проти гайдамаччини, хоч заходи ці принаймні можуть бути лише паліативними, засобами проти хвороби, що глибоко вкорінилася в організмі будь-якої з двох сусідніх держав. Скоріше доводиться погодитись, що хвороба ця існувала у південно-російському суспільному ладу. Правда, на той час Польща доживала останні дні, і в неї могло бути чимало своїх справ і без гайдамаків, якби вона і наважилась позбавити свої південні провінції від гайдамацьких розорень, але ж зло виходило з іншої держави, і тому ця інша держава повинна була турбуватися про пошук заходів, що могли б заспокоїти і Польщу, і південні провінції Росії.
У першій половині XVIII століття Малоросія, а разом з нею і Запорожжя, після повернення з кримського підданства у підданство російське, управлялось з Петербурга. Хоч у цій колись незалежній країні були і свят гетьмани, і свої кошові, та поруч з ними правили країною і російські генерал-губернатори. Хоч тяжко було південно-російському народу під управлінням своїх гетьманів, сотників, кошових і різних панів, як ми сказали вище, але до цього гніту додавався тиск і з Петербурга, де існувала спеціальна малоросійська колегія або міністерська канцелярія. Про неї архієпіскоп Коніський у своїй історії говорить, що за переказом "загальному і достовірному, канцелярія ця так напилася крові південної Росії, що якби перстом руки божої колупнути землю на тому місці, де була канцелярія, то вдарила б звідти фонтаном кров людська, пролита цією канцелярією". Та архієпіскоп не домовляє того, скільки крові південно-російського народу пролито було і місцевими правителями, сотниками, писарями, панами і такими героями, як Полуботки та подібні їм українські діячі, яких короткозора історія ледь не канонізувала. Як би там не було, але й петербурзьке управління тяжко позначалося на південно-російському народі. Ще більшим гнітом лягало воно на Запорожжя та на його вільності, які вже доживали віку. Лінія фортець і шанців, протягнута між південною Росією і землями польськими і татарськими, все вужче і вужче стискала ці вільності. Чим ширшою ставала ця лінія, чим більше місця захоплювали нові російські зведені на півдні Росії укріплення, тим більш вузькою у своїх межах ставала запорозька земля та її неоглядні степи. З’явились нові порядки і нові обличчя: замість старого запорозького воїнства, з’явилось молоде воїнство з вихідців — слов’ян, сербів і болгар, а також молдован і волохів. Замість запорозьких куренів заводились гусарські і пандурські полки. Поруч з батьками кошовими і курінними отаманами ставали полковники і генерали, Хорват від Куртих або Іван Шевич і Райко Прерадович. Ці нові військові поселення, нова Сербія і Слов’яно-сербія, були гірше за татар і ляхів, тому що поселенці, витримані у залізній дисципліні, могли сміливо наступати на горло Запорожжю. Таким чином під боком у запорожців і на околиці південної Росії раптом з’явилися чотири полки, два гусарських і два пандурських по 4000 чоловік у кожному, що складало 16.000 суворого, не розпущеного, як запорожці, воїнства. Тут же невдовзі опинились російські драгуни і російська піхота. Закладено фортецю св. Єлисавети, і на роботи в цій фортеці російське начальство посилало, як на каторгу, козаків, які таким чином повинні були самі кувати кайдани на свої ноги. Козацтво не могло не бачити, куди гне Москва, і тому більш далекоглядні говорили, що "росіяни військо запорозьке в кінець знищити хочуть", що фортецями на кшталт фортеці Єлисавети та інших, ще "військо все у мішок забрано, тільки ж ще той мішок зав’язати, росіяни засобу не підібрали". Виявилось однак, що росіяни невдовзі знайшли засіб, як той мішок зав’язати, особливо з допомогою німців. Козаки звертались зі своїми проханнями до уряду, а уряд посилав до них таких людей, як бригадир Муравйов, який на прохання депутатів про указ відносно заселення земель, відповідав їм: "Я сам указ".
Дійшла черга "прибрати у мішок" і гайдамаччину. Направляючись до польського кордону, щоб погуляти за рахунок польського і єврейського добра, добрі молодці, крім своїх вартових на кордоні, зустрічали неприємні для них обличчя у суворому німецькому начальстві, гусарській і пандурській варті, а так само і у російському солдаті. Ті самі місця, звідки вони звичайно пробиралися у польську землю, знаходилися вже під наглядом вартових, які тягли руку за московськими порядками. При тому і своя власна старшина почала суворіше ставитися до добрих молодців, яких називали вже "самозбройцями" (негідниками), "шалостниками", "капосниками", злодіями і "проклятими" гайдамаками. Старшину з свого боку сильно притискувало московське начальство, і від того старшина так суворо почала ставитися до пустощів своїх гультяїв. Раніше запорозькі старшини на звинувачення запорожців у гайдамацтві і в нападі, крім Польщі, на володіння татар, відстоювали своїх молодців, говорячи, що татарам незапорозькі козаки образи завдають, але такі люди, які ні в Малій Росії, ні у війську запорозькому не служать, але що "ймовірно, під протекстом запорозьких козаків, сіє чинять польські гайдамаки і гультяї, які тиняються по степах, і, крім степу ніякого пристановища не мають", і що таким чином "на запорозьких козаків тільки слава і даремне нарікання надходять". Але тепер настали не ті часи: доводилось вже думати не про гайдамаків, а про те, чи встоїть навіть військо запорозьке з його прадавніми вільностями, з його безмежними степами і з усіма його військовими клейнодами, бо московське начальство так припало до справи, що добра не варто було чекати.
Запорозьке військо бачило, що кінець його наближається і щоб не дратувати "росіян", стало душити гайдамаччину.
У той самий час гайдамаччина дійшла до апогею своєї сили. В неї були вже свої території, фортеці, ніби власна держава подібна до Січі. Російський тиск на малоросійські і запорізькі порядки, по суті несучасні і дикі, зробив те, що розгнузданому козацтву, не звиклому до утисків, стало важко дихати і в Запорожжі. Січ, під російським "недріманим оком", ставала вже не Січчю, а чимось на зразок кінногвардійських казарм у Петербурзі, так що вільнолюбивому козаку не можна було і в Січі сховатися. За всяку провину, за вказівкою російського начальства, козаків били киями біля стовпа. Ні у Польщі погуляти, ні татар отлупити не можна було, — і ось це козацтво стало задумуватись про закладення нової Січі, гайдамацької. Це були останні судомні рухи конаючого козацтва. Найнепокірливіші і найбільш винуваті з козаків пішли ще далі на південь, і заснували укріплення на ріці Буг, що їх захищали засіки і гармати. Кубла їхні були також на ріці Громоклії і у селі Вербовому близько Єлисаветграда.