Бодай тобі, пане лементарю, в світі три літи боліти,
Що посиротив бідну Харчиху і маленькі з нею діти.
Тарануха, розповідаючи про смерть Харька і про те, як його поляки підпоїли, додає: "Ну хоч би він не напивався! Треба було б йому виливати вино у кишеню. Були у нього хустки — було б у хустки виливати, так його й досі ще б не взяли. А то як напився, так його п’яного взяли до чорта і згубили".
У числі інших ватажків гайдамацького ополчення згадується Чорний, обставини життя якого, проте, нам невідомі. Судячи з того, що у 1750 році була заснована у південних провінціях Польщі особлива поліція для захисту країни від гайдамаків, треба думати, що того року напади їх на Польщу були надто частими і численними, і через те документи того часу і не зберегли нам імен окремих діячів цієї кривавої справи. Є, приміром, такі відомості у протесті регента або королівського прокурора у Вінниці брацлавського воєводства, що гайдамаки оволоділи вінницьким замком і з судової палати захопили усі акти, з яких одні розкидали, інші розірвали чи застосували на набої та пижі до своїх рушниць. Тут же вони пограбували і архіви воєводства.
Усі ці діяння гайдамаків цілком схожі з тими неподобствами, які чинилися й їх собраттями у східній половині Росії, саме пугачівцями у Поволжі. Канцелярські справи вони неодмінно або кидали у полум’я, або топили у ріках, або, пошматувавши, кидали на вітер, примовляючи: "Топи його! Пали! — це лиходійське, панське".
Є підстави думати, що причиною особливого мотування гайдамаків у 1750 році були сильні посухи, які за кілька років до того стояли в Малоросії і спричинили погані врожаї у деяких місцевостях. Голодний народ валив натовпами у місцевості найбільш врожайні, а чоловіче покоління, особливо батраки "аргати" (поденники), а також робітники винокурних заводів, чиї заробітки зменшились, всі ці жалюгідні особи, яких називали "наймитами", "сіромахами", "панськими попихачами", "гальтепаками" і "голотою" — кинулись на іншого роду заробітки, пішли на Дніпро, дехто до запорожців, а звідти до гайдамаків. Загальна епідемія гайдамацтва була такою, що поляки зовсім не знали, що їм робити, особливо у південних територіях Речі Посполитої, від Києва через Брацлавське воєводство до Волині і Подолу. Державні війська не могли їх захищати, до того ж ці війська були у досить жалюгідному стані, тому що усе довголітнє царювання у Польщі саксонської династії відзначалося тільки тим, що зовнішніх війн не було, а відтак, і війська тримати не потрібно, і тому кожний повинен був "пити, їсти і розпускати пояс" (поговірка того часу) і захищати себе сам. Гайдамаки, виходить, могли прийти і всіх вирізати. Вони так і робили.
У такому відчайдушному стані дворянству залишалося захищати себе власними засобами, а інакше весь край могли взяти на списи, чого не без підстав боялися польські володарі західної України.
Влітку 1750 року Вінниця була взята гайдамаками і розграбована, а у вересні цього ж року все дворянство брацлавського воєводства зібралось у Вінницю на малий сейм, для обговорення заходів, які слід було вжити у тій безвиході, в якій опинився край. Сюди зібралися члени палат, тобто депутати і сенатори, "державні сановники", чиновники і земські, і поліцейські, і все лицарство воєводства брацлавського. Наскільки великим був страх цих людей, можна судити з того, що, зібравшись у Вінниці, вони насамперед повинні були дякувати Богу за те, що він "у такий злополучний час через розорення, що їх чинять у краї гайдамаки, дозволив їм безпечно зібратися". Все це справді нагадує пугачівщину, коли російське дворянство Поволжя шкодувало навіть з того, що доля привела народитися у такий жахливий час.
Зібравшись таким чином у пограбованому гайдамаками місті, дворянство ухвалило заснувати особливу міліцію або земське ополчення. Такі ж міліції для захисту країни від гайдамаків засновані були, як видно з документів, і в інших воєводствах, яким загрожували українські ватаги. На самих зборах був складений акт "Laudum boni ordinis", в якому говорилося, що усі ці представники країни, які зібралися у Вінниці, обрали одноголосно "високородних панів депутатів головного коронного трибуналу для представлення королю його милості, примасу, великому гетьману та іншим про те, що воєводство брацлавське знаходячись in confinio (у сусідстві) російських, татарських і волоських кордонів, являє тепер собою сумний доказ, що серед загального миру, beata ranquillitate sua gaudere (блаженним спокоєм насолоджуватись) не може, бо свавільні закордонні ватаги, вже не furtivo ransitu (не таємно), але великими шляхами, violente e aperte marte dimicando (насильницьки і явно озброєною рукою) на землі воєводства umultuarie (натовпами) наїзди роблять". Далі цей документ запевняє, що їх (гайдамаків) непоборна шаленість, прагнучи in depopulationem (до спустошення) нашого краю praedium e favillam міст, сіл, замків та дворів поміщицьких, монастирів і храмів utrinsque ritus, жорстокого побиття людей utrinsque sexus, світського і духовного сану, чия безвинно пролита кров волає про помсту, — свідчить, що вони про остаточне знищення наше думають".
Що гайдамаки і справді подумували, як було б добре, якби їм вдалося "до грунту зруйнувати лядську землю", видно із того, що вони, не приховуючи зізнавались у цьому і навіть висловлювали це бажання письмово під портретами своїх козаків-"лицарів":
Отже ж весна наступає, що на умі треба оконати:
Як день, так і ніч, все на думці ляха обідрати,
Або в жида мішок грошей узять на розтрати.
"Звертаючи увагу — говорить далі "Laudum boni ordinis" — на це нещасне пригнічення країни нашої, наїздами свавільних гайдамаків, які вже кілька років тривають, так що не тільки у домівках наших небезпечно знаходитися, а й державні служби нести не можемо, не кажучи вже про безперервну загрозу втрати маєтків, здоров’я і життя, — знаючи також, що будь-хто має природне право думати про свій захист, — ми побажали ad norman інших коронних воєводств заснувати у себе свою внутрішню міліцію. Внаслідок цього, із загальної нашої згоди на захист воєводства нашого визначили і вважаємо: заснувати ландміліцію, зобов’язуючись amore boni publici, з усіх маєтків наших, королівських, земських, дворянських і духовних, що знаходяться у нашому воєводстві, з кожних ста двадцяти хат — осідлих, тяглих чи піших селянських, вільних (gracialskich) і чиновних, і філіпонських, з тією лише різницею, що одна з розкольницьких хат за дві простих буде вважатися — давати по одному солдату з людей, які вже знають військову службу, доброї поведінки, здорових і гідних до служби. Мундир його має бути: катанка і шаровари зеленого або трав’яного кольору (мабуть для того, щоб зелений колір давав можливість ховатися у траві та між деревами і кущами для прихованого спостереження за гайдамаками), на доброму коні, вартість якого має бути не менше ста злотих, з добрим шкіряним сідлом, з рушницею, пікою, бердишем із запасом куль і пороху на всю компанію".