Ой Потоцький, Потоцький,
В тебе розум жіноцький…
Інша пісня говорить, що Потоцький згубив не тільки Польщу, а й Україну:
Ой ти, пане Потоцький, ти прескурвий сину,
Запропастив єcu Польщу і всю Україну:
Поки світа сонця на небесах стане,
Буде на тебе весь світ плакать, та й не перестане.
Без сумніву, це тяжке народне звинувачення недаром падає на голову Потоцького, хоч ми знову ж таки повторюємо, що народ навряд чи міг плакатися на нього як на поміщика: як поміщик Потоцький був кращий від інших поміщиків чисто української крові, і селянам у його маєтках, як у маєтках його багатих родичів по всій західній Україні, жилося добре і було чим годуватися, тоді як на лівому боці Дніпра, на російському, було їм жити дуже тяжко. Та народ недаремно докоряв пам’ять Потоцького як державної людини: якщо у диму пожеж, напущеного на Росію пугачівщиною, видніється постать конфедерата Пулавського, який допомагав Пугачову своїми порадами і вказівками, то і підошви графа Потоцького не повинні бути зовсім чистими від крові, якою напоїли польсько-український грунт гайдамаки.
Як би там не було, ні російський, ні польський уряд нічого не встигали зробити до 50-го року для заспокоєння країни, а саме з цього року гайдамаччина і починає розігруватися і врешті доходить до уманської різні.
Розділ VI
В історії понизової вольниці, що діяла у другій половині минулого століття, на південно-східних околицях Росії, ми помітили якесь коливання відносно появи розбійницьких зграй та їх чисельності: у деякі роки на околицях Росії ніби то все трохи загасало, в інші ж роки ніби все знову піднімалося на ноги. Це коливання — то тимчасове затишшя, то прискорення повторення народних спалахів — ми помічаємо і в історії народних рухів того часу і на інших околицях Росії, на південно-західних. Без сумніву, явище це могло залежати від причин чисто зовнішніх: у деякі роки накази осіб, які протидіяли народним рухам, дещо паралізували діяльність бродячих народних сил; а у деякі роки випадкове послаблення або необачність з боку протидіючих цьому рухові сил викликало на поверхню ті елементи, бродіння яких зупинялося силоміць. Могло залежати це явище і від внутрішніх, більш складних причин, які погано відбивались на народному житті і примушували народ виходити з його мовчазної, страдницької ролі.
У моральній статистиці і навіть в адміністрації давно помічена повторюваність і ніби коливання випадків злочинів у народних масах, дивлячись на те, які були роки, сприятливі чи ні, добрі чи погані. Число злочинів у народі зазвичай збільшується у часи голоду, неврожаїв у відомій місцевості, та в інших несприятливих для народного життя обставинах. Неврожайні роки ведуть за собою не тільки нагромадження недоїмок, примноження діловодства в присутственних місцях, а й посилення практики для поліції та судових місць. Крадіжки повторюються частіше, грабежі стають більш зухвалими, випадки підняття мертвих тіл тих, що померли насильницькою смертю, стають численнішими, починаються розбої, підпалення. І поліцейські чини і судді у такий час надміру завалені роботою і все справами про злочини.
Ці обставини, видно, викликали більш сильні і часті спалахи як у понизовій вольниці, так і в гайдамаччині.
Такими спалахами ознаменований в історії гайдамаччини 1750 рік, коли на зміну ватажкам гайдамацьких зграй Саві Чалому, Тарану, Пилипку і Шутці з’являються Харько, сотник у Жаботині, Чорний та інші менш відомі ватажки.
Г. Куліш в "Записках про південну Русь" говорить, між іншим, що сотник Харько — це загадкове явище в історії польської України, що п. Маркевич у своїй "Історії Малоросії", згадуючи про його повстання, посилається на неопубліковану статтю п. Максимовича про Коліївщину (гайдамаччину), але п. Скальковський у "Наїздах гайдамак" не говорить про нього ані слова, хоч не повинен був випустити його з уваги хоч би тому, що про нього співають пісні, з яких одна була надрукована п. Максимовичем задовго до виходу друком книги п. Скальковського. Можна було б подумати, зауважує далі п. Куліш, що сотник Харько був попередником Мартина Бєлуги в Жаботинській сотні і загинув незадовго до повстання свого наступника у темних підозрах в якихось намірах. У містечку Сміла п. Куліш зустрів старого, Кіндрата Тарануху, який нібито особисто знав Харька, і з його розповіді виходить, що Харько керував Жаботинською сотнею через десять років після коліївщини. Та п. Куліш не певен, що Тарануха правильно визначив час появи і дій Харька у Жаботині, тому що Тарануха нібито знав Харька після 1775 року, тобто після розорення Січі, а п. Кулішу передав свою оповідь у 1843 році, і значить, якщо він у 1775 чи 76 році був двадцятирічним парубком, який міг, як сам каже, "добре гуляти" з товаришем Харька Лелекою, то йому у 43 році могло бути не менше 87 років, що викликає у п. Куліша великі сумніви. Тарануха міг приписати особисто собі те, що він чув, можливо, від батька чи діда, який справді міг особисто знати сотника Харька і "добре гуляти" з Лелекою. Взагалі п. Куліш вважає, що Харько правив сотнею у Жаботині ніяк не після коліївщини і не після розорення Січі, тому що після 1775 року в Україні настав спокій, який не порушували повстання ні з боку городових і надвірних козаків, ні з боку селян, ні підступи поляків. Крім того, у переказі Таранухи ляхи побоюються, щоб Харько не зробився другим Хмельницьким, тоді як їм природніше було б побоюватись, щоб він не зробився другим Гонтою або Залізняком, якби діяльність його, яка так злякала поляків, була після гайдамаччини. Врешті, якби Харько жив після гайдамаччини, то пісня про нього, складена після розорення Січі, не могла б стати народною у землі чорноморських козаків, де її записав чорноморець Вареник і куди її занесли запорожці, які свято берегли пісенні спогади про своїх "батьок".
Справді, сотник Харько жив і діяв раніше розорення Січі і навіть уманської різні, в якій відзначився його наступник Мартин Бєлуга. П. Маркевич згадує про повстання Харька під 1765 роком, а про смерть під 1766. У п. Костомарова знаходимо те саме (в нашому "Малорос. Літератур. Збірнику", стор. 191–192). У п. Скальковського Харько згадується у числі гайдамацьких ватажків. Ми думаємо, що сотник Харько є саме той гайдамацький ватажок, який виводиться у п. Скальковського під 1750 роком (стор. 56). Цей рік був особливо важким для поляків південних українських провінцій. Гайдамаки чинили такі шаленства: розорення, особливо у брацлавській і київській польських областях, що "Майже весь край зробився пустелею: іноді в одну ніч ціле покоління дворян-поміщиків, пасторів, управителів нищила гайдамацька піка, а села, будинки їхні і навіть укріплені замки перетворювалися у руїни і попіл" (Скальковський).