Як пугачівщина, так і гайдамаччина є природним і неминучим продуктом невдало складеного політичного устрою обох половин російського царства — і монархічної, і республіканської. Тільки до цих пір історики помилково розуміли, в чому саме полягали причини незавидного стану південно-російського народу і, внаслідок цього, хибно тлумачили і самий виток народних рухів, які завершились уманською різнею.
Давно прийнято за незаперечну історичну істину, що південно-російський народ було доведено до політичної, так би мовити, безвиході нерозумністю польського панування на Україні. Усі одноголосно звинувачували польських панів у нелюдському ставленні до народу, в абсолютизмі права, як економічного, так і громадського, яке пани нібито так жорстоко застосовували до своїх південно-російських селян. Звинувачення ці стали ходячими фразами, однак, правди у них лише наполовину. Письменники, для яких російські інтереси ближчі за інтереси польські, усю вину у нещастях південно-російського народу складають на поляків. З свого боку, письменники, для яких польські інтереси дорожчі від російських, відводили від себе ці звинувачення і звалювали їх на самий південно-російський народ і на козацтво. Як ті, так і інші письменники керувалися у такому випадку відгуками близько зацікавлених у справі сторін. Перші писали переважно на підставі історичних документів, залишених нащадкам стороною їм більш близькою, зі слів і паперів південно-російських історичних діячів, які не скупились на звинувачення своїх ворогів; другі писали зі слів і паперів, залишених саме цими ворогами. Природно, що південно-російські історичні діячі говорили тільки про те, скільки зла заподіяли південно-російському народу "вражі ляхи", і при цьому промовчали про те, скільки зла заподіяли цьому народу вони самі, їхні сподвижники і поміщики. А що вони багато зла заподіяли південно-російському народу, — це незаперечна істина, хоча про це ніхто з них і не згадував, а за ними, само собою зрозуміло, не згадують й їхні історики.
Ось на цей бік історії південно-російського народу у XVIII столітті ми й маємо намір звернути особливу увагу, тому що досі усі історики залишали його в тіні, і на подив ми побачимо, що не в усьому винні поляки, але що, до половини XVIII століття, південно-російський народ був доведений до безвиході своїми власними законами, своїми власними порядками і в особливості своїми власними владою і поміщиками: не все душив лях, а й свій рідний брат, який піднявся і розжився за рахунок іншого, меншого брата. Ми за необхідністю маємо переконатися, що багато з південно-російських історичних діячів минулого століття, які досі вважалися героями і мучениками за свободу свого народу, постануть у зовсім іншому непривабливому світі: герої перетворяться на грабіжників , а мученики за народ — в мучителів цього народу, який, був би він більш далекоглядним, повісив би цих самих героїв та мучеників на одній осині разом "з ляхом, жидом і собакою", як це він робив під час уманської різні.
Пояснити страшне кровопролиття, зроблене гайдамаччиною, звірством запорозького козацтва, яке при своєму політичному здиханні, востаннє захотіло погуляти на могилах панів і жидів, було б так само недалекоглядно, як, пояснювати початок і страшний характер пугачівщини якимись інтригами та появою самозванця. Так само було б несправедливо приписувати південно-російській голоті звірячу кровожерність, властиву його особистому характеру і темпераменту. Звіряча кровожерність у цілому народі, як і в окремій людині, викликається надто сильними причинами, і при тому тимчасовими, але далеко і не завжди темпераментом. Темперамент південно-російського народу і в XIX столітті, без сумніву, залишився таким, яким був і в XVIII, а між тим цей народ не спричиняє ні з того, ні з сього поголовної різні, не зазнає епідемії вбивств і грабунків, як це було рівно сто років тому: і в 1768 році він був таким самим тихим, покірливим і поетичним народом, яким є і в 1868 році, і в 1768 році великоруський брат дорікав йому за апатію і лінощі, як дорікає і в 1868 році. І при всьому тому, цей народ майже поголовно став вбивцею, яким 1774 року став і великоруський народ, який вочевидь, до 1774 безмовно терпів і поміщиче засікання, і воєводський грабіж, і московську тяганину, і канцелярські "пристрасні" батоги, і комендантські зелені шпіцрутени. Людина нелегко зважується на вбивство, і якщо вже вирішує вбити когось, то у такому випадку вона тільки робить невільний важкий, але неминучий вибір з двох зол — або самій бути вбитою, загинути на шибениці, померти від цинги у тюрмі, сконати з голоду, або, щоб врятувати себе — вбити іншого. Такий самий болісний, але неминучий вибір належало зробити у XVIII столітті і південно-російському народу кожного разу, коли він змушений був братися за гвинтівку, за цеп або за дубину. Такий самий вибір випав йому на долю і перед гайдамаччинною, що ми й покажемо у послідовності фактів на нижче поданих сторінках.
Ці факти ми знаходимо у законах, з допомогою яких керували південно-російським народом, у суспільному та економічному ладу, що довів до зубожіння на благословенній плодючістю землі, у ставленні до влади, до поляків, до поміщиків, як чужих, польських, так і до своїх, кревних, у багатьох інших сферах життя. Все це ми покажемо послідовно.
Південно-російський народ був доведений до жахливого стану, а через це і до ножа — по-перше, неподобством законів, що ним керували.
Основним законом, що керував південно-російським народом і віддавав його у кабалу як пану-поляку, так і пану-українцю, був Статут Литовський. Цей дивовижний юридичний кодекс, в основі якого були республіканські форми законодавства, діяв у XVI столітті, а також продовжував діяти і в XVIII столітті, тоді як одна половина Малоросії була під монархічним протекторатом Росії, а друга — під республіканською опікою Речі Посполитої. Поруч з республіканським кодексом, сповненим найбільш варварськими абсурдами (про них йтиметься нижче), діяли так звані великоруські "государеві укази", що виходили з принципу самодержавної влади. А поруч стояли й юридичні абсурди так званого Магдебурзького права, в якому юридичних безглуздь найжорстокішого змісту було не менш, ніж у Литовському Статуті, і вони видавали з головою слабкого сильному, бідного багатому. Цій юридичній плутанині допомагало ще й Бог зна навіщо приліплене сюди саксонське право чи так званий "саксонський порядок", — і до цих чотирьох збірок абсурдів, за свідченням сучасника, відомого Теплова, звертались тодішні юристи і судді, аби будь-яку людську справу і людський стан зробити безвихідним. Ці законодавства чотирьох різних форм і напрямків, із зовсім протилежними основами та одна одну заперечуючими статтями, були здатні остаточно вбити юридичне та громадянське розуміння народу, і вони й справді вбили не тільки розуміння, а й сам народ, що виявляється непридатним до державного життя і згас політично, втративши свою автономію разом з тими розумними головами, які верховодили і Річчю Посполитою, і Малоросією і які їх занапастили.