Таке саме явище ми бачили в історії понизової вольниці, на Волзі. Вольниці потурала нерідко місцева влада, особливо на волзькому війську, де станичних отаманів звинувачували не тільки у потуранні отаманам розбійників, а й у співумисності з ними. Мало того, в історії отамана Брагіна та його товариша Зубакіна був вплутаний навіть військовий отаман. Такі якості виявились у той смутний час у всіх самостійних військових громадах — у війську яїцькому, вольському і у Запорожжі; це були останні гарячкові рухи перед конанням усіх віджилих військових громад, що існували здавна, братств і кошів, які поступалися місцем іншим, свіжішим сучасним силам.
Між Савою Чалим і сотником Харько, який був до Залізняка і про якого ми скажемо на своєму місці, особливо значних особистостей серед ватажків гайдамаків не було, а може про них просто не збереглося ні письмових документів, ні переказів у народній поезії. Чалий діяв у сорокових роках, Харько у п’ятидесятих, а Залізняк вже у кінці шістдесятих років минулого століття. Між сороковими і п’ятидесятими роками згадується гайдамацький ватажок Федір Таран. Таран, за звичай, був, здається, запорожець. З його розбійницьких походів вказують на один, коли він напав на село Салишки, у корсуньському старостві. Село було пограбоване; табун коней вигнаний у степ. Корсуньський губернатор Млотовський писав про грабіжництва Тарана російському генералу Леонтьєву, вимагаючи сатисфакції тому, що на підставі гржимултовського трактату, укладеного Росією з Польщею при королі польському Іоанні III у 1686 році, подібні напади гайдамаків, яких за звичай вважали запорожцями, визнавалися порушенням дружніх зв’язків між сусідніми державами. Леонтьєв зі свого боку вимагав від коша сатисфакції Польщі за образу. Він відправив у Січ ордер з корсунським офіціалістом Маєвським і вимагав від кошового Василя Федорова негайної видачі гайдамаків і сатисфакції ображеній стороні. Але тут ясно було висловлене те, як дивилося запорозьке начальство на подвиги Тарана і подібних йому гультяїв. Вимога генерала Леонтьєва, висловлення від імені російського уряду, ледве не спричинила бунт у всьому війську. Старим отаманам здавалося образливим, що російський генерал, за наполяганням ляхів, немов насильницьки вдирається в їхню домівку, в їхні сімейні порядки і у козацькі одвічні вольності. Вийшло те, що офіціаліст, який приїхав з ордером, а в його особі Річ Посполита — "жадібної сатисфакції не схвалила". Сам кошовий був безсильним примусити військо зробити те, що йому було нелюбо і козацькій честі образливо: "всі отамани, з усіх куренів зібрались, на то не дозволили і самого вельможного пана кошового не послухали".
Інша зграя гайдамаків, ім’я ватажка якої невідома, напала на село Колозни, поблизу Погребищ, у київській губернії, і пограбувала дім поміщика. Поміщик цей був ружанський стольник Модрицький, "товариш гусарського прапора пресвітлого королевича польського Ксаверія", сина короля Августа III. Модрицького гайдамаки захопили у домі. Вони вимагали його майна і загрожували підняти на списи і спалити на жаровні. Смажити на жаровні людей було однією з тортур, яку застосовували і гайдамаки, і польські конфедерати. Іноді сипали жаринки за халяви своїм жертвам. Солили живе тіло, як це робили і пугачівці. Та гайдамаки не вбили Модрицького: вони лише пограбували його дім, викрали коней і зникли. З опису майна Модрицького видно, що цей пан був великий франт: кармазинові жупани і сапфірні кажани, розмаринові кунтуші, лисячі шуби з золотими снурками — такий костюм Модрицького.
Близько п’ятидесятих років, перед Харьком подвизався гайдамацький ватажок Пилипко. Розбійницькі екскурсії його, вочевидь, були досить різноманітні, тож зграя Пилипка гуляла не тільки Польщею, а й у володіннях татарських. 1648 року він увірвався в уманську губернію, звідки вигнав у степ табун більш як у сто коней. В одній сутичці з поляками був взятий у полон підлеглий йому гайдамак, і виявилось, що був він з польських дворян, з дому Сулістровичів, новогрудського воєводства. Як і слід було чекати, він потрапив у гайдамаки через Запорожжя. Раніше Сулістрович служив у двірцевій гвардії у різних польських вельмож, а потім з генералом Мокрановським прибув до Києва. Там він зіткнувся з запорозькими козаками, які підмовили його поступити у запорозьке товариство. Сулістрович погодився. Запорожці звезли його на своїх човнах Дніпром до Січі, де цього польського дворянина прийняли і записали до козачого реєстру канєвського куреня під іменем Івана Ляха. З Запорожжя він ходив з різними ватажками на розбій у Польщу і в татарські області. Під час цих походів Сулістрович або Лях зійшовся з Пилипком. На зворотному шляху зі своїх екскурсій, під час грабежу польських табунів, Сулістровича було взято в полон. Дальша доля Пилипка, як і Тарана — невідома.
До п’ятидесятих років все більш розігрувалась гайдамаччина. Зграї її стали численнішими, напади безстрашнішими і спустошливішими. Спрага гайдамацтва, як при Хмельницькому поголовне стремління в козаки, поступово охоплювала все більшу кількість і козаків, і простих, і посполитих. Цю смутну епоху народ окреслив влучним виразом: "що не байрак, то козак, що не ярок — то гайдамачок". Та гайдамаки все ще продовжували діяти роз’єднаними силами, і хоч мали майже спільну мету — помста сильним і багатим і пожива їх майном, однак все ще не мали спільного прапора і такого імені, навколо якого могли б згрупуватися. Чим більше було зграй і ватажків, тим важче було вказати, хто з них найзухваліший і найнебезпечніший, що, звичайно, відбувалося ще й тому, що імена ватажків були відомі тільки їх товаришам і підлеглим. По всьому було видно, однак, що підготовлялось щось страшне, і, звичайно, це не було примхою народу, відбувалося не через зухвалість окремих особистостей, які, зробившись ватажками, вели за собою народ: це явище вказувало на більш глибокі причини, які коренилися у самому суспільному ладу і в гіркій свідомості народу, що не під силу вже стало йому тяжке життя. Так завжди буває перед якоюсь великою бідою у державі і перед великими народними подіями: так передвіщались небезпечними явищами в народі великі біди — перед повстанням Хмельницького, так було в Росії перед пугачівщиною, так було в Малоросії і Польщі перед гайдамаччиною. І поляки, і росіяни бачили ці небезпечні явища, здогадувались, що треба очікувати чогось страшного, а чого саме — не знали, і навіть не зовсім знали, з якого боку чекати нещастя. Поляки і росіяни не могли не бачити, що без причини народ бунтувати не може, що щорічне поширення гайдамацьких нападів полягає не у примхах народу, або гайдамацьких отаманів, а у фатальній необхідності, яка бентежить край, очевидно, заспокоєний навічно.