Гайдамаки, таким чином, повинні були обманювати увагу прикордонної варти, як зі свого боку, так і з боку Польщі. Якщо неможливо було пробратися через рубіж, то зграя направлялася в Гард, на Бузі — звичайне місце переходів чи "перелазів" на ворожий бік. Коли і там не вдавалося перебратися, коли старшина на паланках не бажала їм посприяти, то гайдамаки знаходили таємні, тільки їм відомі "перелази" через Буг, або цією річкою спускалися вниз до Лиманів ("до Лями на рибалках"). Звідти вони пускалися очаківського степу, виготовляли собі у лісах човни або віднімали їх у рибалок, і вже з "ханського боку" налітали на польську Україну, діставшися тих місць, звідки збиралися вже почати сухопутний похід. У Польщі їх підсилювало приєднання одновірців, з піхоти вони перетворювались на кавалерію, брали місцевих провідників, знайомились з місцевими обставинами, і грозою налітали на багаті землі, монастирі, брали приступом міста, випалювали їх дотла, вбивали панів та євреїв, — і повертались з багатою здобиччю. Іноді вони обрубувались у лісах, на островах річок, знову виходили і доспустошували те, що не встигли відразу. Захоплені ними табуни коней нав’ючувалися польським та жидівським добром, полоненими паненками та ксьондзами, і слідували за зграями у вигляді військового скарбу. Країна наповнювалася жахом і відчайдушними вигуками: "Гайдамаки! Гайдамаки!" Страхітлива звістка передавалася від регімента до регімента, від міста до міста, і губернатори ставили під рушницю всю свою міліцію, піднімали артилерію і спішили проти ворога. Але ворог рідко замислювався переможеним: він завжди сміливо пробивався крізь польські загони, скакав на змінних конях по кілька діб, налітав на інші міста і замки, знову брав їх приступом, запалював і знову починав, як буря, кружляти польською землею, поки в’ючні коні вже не мали сил тягти награбоване добро, а гайдамацькі пояси ("черес"), куди вони ховали золото, не розривалися від ваги. Для роздиху гайдамаки влаштовували укріплений табір, обрубалися в лісах і окопувалися валами, запалювали багаття і відпочивали, поки ватажок не віддавав нового наказу, куди йти. Заходячи у новонаселені слободи, мешканці яких були такі ж, як і гайдамаки, українці, зграї нерідко відчували гостинний прийом, починалася гульня, бандуристи співали думи про старі війни з ляхами, прославляли справжніх героїв, поки не лунав новий крик: "Ляхи! Ляхи!" — і гайдамаки знову на конях, і знову криваві сутички, знову скачки по степах, знову грабунки і пожежі. Польські сімейства і євреї кидають свої будинки, майно і біжать ховатися або в укріплених замках, або в лісах. Боючись, що не встоять і замки, поляки та євреї біжать за Дніпро під захист російських укріплень або навіть до татар. Нагулявшись досхочу, гайдамаки знову повертаються у степ.
Один з перших ватажків гайдамацьких зграй, з часу їх появи на Україні, був Сава Чалий. Особистість ця набула величезної слави, що ставить його в один ряд з найвизначнішими героями південноросійського народу. Багато романтичного у житті цієї людини і у подвигах його є щось міфічне. Син знатних батьків і правнук кошового отамана, якого не забувало Запорожжя, Сава стає ватажком страшної гайдамацької зграї. Він водночас і запорожець, і ренегат. Він робить страшні спустошуючі наїзди і в Польщі, і в Малоросії. Прихильник Орлика, потім "согласник" короля Станіслава Лещинського, він є страхіттям тієї польської партії, яка стояла за королів саксонського дому. Обласканий потім поляками, він стає членом Речі Посполитої, багатим польським поміщиком і врешті вмирає у Запорожжі під киями козаків біля ганебного стовпа. Довгий час ця постать оспівувалася українськими бандуристами; але історики не знали, коли жила ця дивна особистість. Про Саву Чалого співали у Києві, на Подолі і на Волині, і народ, склавши з його життя цілу епопею, сам плутався у свідченнях про час, якому належить цей народний герой, як він плутає епохи Хмельницького, Наливайка і Мазепи. Сава Чалий, врешті, дав багатий сюжет для історичної драми одному з найвідоміших російських письменників, який сховав своє ім’я під псевдонімом. Але обставини життя і подвиги Чалого, як особи історичної, роз’яснились тільки останнім часом.
Сава або Савко Чалий був сином відомого запорожця й того ж прізвища. В часи смут в Малоросії, якими закінчилася перша чверть XVIII століття, Сава Чалий став відомим своєю відданістю Орлику. І досі невідомі причини, що примусили його бігти з кримського коша і об’явити себе прибічником Польщі, власне "согласником" короля Станіслава Лещинського, тільки народна поезія ніби дорікає його батькові за те, що він вигодував такого сина:
Ой був у Січі старший козак, прозванням Чалий
Вигодував сина Саву у Польщу на славу.
Ой не схотів та пан Сава козакам служити:
Він пішов до ляшеньків слави залучати.
Він пішов до ляшеньків служби відправляти,
І з ляхами православну церков руйнувати.
Ой був Сава, та їв сала, та все паляниці,
Не кохав Сава молодих дівчат, та все молодиці,
Не кохав Сава панів козаків, та все католики,
Загубив Сава, протесав Сава свою віру навіки.
Якби там не було, але збіжавши із Запорожжя, Чалий сформував значну зграю гайдамаків і, називаючи себе запорожцем і водночас "согласником" короля Станіслава, він від імені Росії і Польщі грабував маєтки тих польських володарів, які були на боці короля саксонського. Поляки, вважаючи Чалого справді представником запорозького війська, вимагали від російського уряду сатисфакції за заподіяну Речі Посполитій образу і збитки її володінням, і київський генерал-губернатор граф фон-Вейсбах, який заснував українську військову лінію, мав вжити заходів для припинення кривавих подвигів Чалого. Він писав про нього у запорозьке військо і вимагав, щоб воно відрядило у польську Україну козаків під начальством вмілого старшини, для спіймання розбійника Савка. Та геройські, на думку козаків, подвиги Чалого зробили його ім’я популярним серед низового воїнства і ця популярність, разом з привабливістю імені колишнього запорожця, привернула до нього прибічників серед козаків. Хоч запорожці і відрядили козацьку команду до Немирова та Умані, де найчастіше бачили Чалого, але там його вже не знайшли. Дізнавшись від своїх запорозьких прихильників про організовану проти нього експедицію, Чалий залишив у Польщі свого єсаула Василя Шутку і через Балту пробрався у володіння Бесарабії. Шутку і трьох інших гайдамаків спіймали, привели до Січі і повісили.