Отож, моя люба Женев'єво, цей зошит – а надто останні його сторінки – ясно промовляє за те, що наш батько страждав на переміжне божевілля. По-моєму, то був дуже цікавий з погляду медицини випадок. Треба б передати цей щоденник психіатрові; але мій найперший обов'язок– не допустити розголошення цих записів, таких небезпечних для майбутнього наших дітей. Я одразу попереджаю тебе про це і раджу спалити зошит, тільки-но прочитаєш. Страшно й подумати, що він може потрапити до рук сторонніх людей.
Ти ж знаєш, моя люба Женев'єво, ми завжди тримали в таємниці все, що стосується нашої родини, я вжив усіх заходів, щоб ніхто не знав про нашу тривогу з приводу батькової психічної хвороби, адже він глава сім'ї. І от уяви собі, декому, звичайно, не з наших родичів, забракло скромності, обачності; показав себе твій зять: негідник розповідав усюди найжахливіші історії про батька. Ми тепер дорого розплачуємося: певно, ти й сама знаєш, які чутки ходять по місту, багато хто порівнює Жанінину неврастенію з батьковими вихватками, що їх йому приписують після патякань Філі.
Отож порви цей зошит і не кажи нікому; і щоб про нього ми більше й не заїкалися між собою. Проте мені шкода його нищити, там є і психологічні тонкощі, і навіть мальовничі картини природи; батько мав не лише ораторський хист, а й письменницьку кісточку. Що ж, тим паче треба знищити записи. Уяви собі, а раптом хтось із наших дітей згодом пустив би їх друком? Оце був би номер!
Але між собою ми можемо називати речі своїми іменами і, прочитавши цю сповідь, повинні таки визнати – батько наш був несповна розуму. Тепер мені зрозумілі слова твоєї дочки, які я вважав за виплід хворої уяви: "Дідусь– єдина побожна людина, що зустрілася мені в житті". Бідолашна сприйняла всерйоз туманні поривання й марення цього іпохондрика. Ворог усім родичам, усім ненависний, без приятелів і, як ти побачиш із щоденника, нещасливий у коханні (тут є комічні подробиці), ревнивець, що не зміг подарувати дружині невинного дівочого флірту, – невже він на схилі життя став шукати втіхи у молитві? Я анітрохи не вірю в таке навернення; ці рядки яскраво свідчать про безперечний розумовий розлад, про манію переслідування, про маячню, що набула релігійної форми. Тобі може спасти на думку, а чи не було тут щирої християнської віри? Ні. Я певен, бо добре розуміюся на цьому і знаю, чого варта така побожність. Сказати щиро, батьків лжемістицизм викликає в мене непереборну огиду.
Як жінка, ти, може, поставишся до цього інакше. Та коли ти ладна повірити несподіваній релігійності батька, згадай, як дивовижно він умів ненавидіти, а от любити міг тільки на зло комусь. У сповіді він розписує свої релігійні поривання, а насправді частує нас відвертою чи прихованою критикою того, що прищеплювала нам мати змалку. Він вдався в нестямний містицизм лише для того, щоб йому зручніше було нападатися на розважливе помірковане благочестя, шановане в нашій родині. Істина – це рівновага… На цьому ставлю крапку, не буду далі розводитися і втомлювати тебе своїми міркуваннями. Познайомся з цим документом. Мені кортить швидше дізнатися про твої враження.
Місця лишилося мало, а треба ще відповісти на твої запитання про дуже важливі речі. Люба Женев'єво, ми нині переживаємо кризу, і нам треба розв'язати вельми пекучу проблему: як бути зі спадщиною. Коли ми зберігатимем у сейфі пачки банкнот, то доведеться проживати свій капітал, а це ж справжнісіньке лихо. Придбати ж на біржі цінні папери і стригти купони – теж невелика радість. Курс безперервно падає. А що так чи інакше доводиться втрачати, то найрозумніше зберігати асигнації Французького банку: франк вартий зараз лише чотири су, проте його забезпечено величезним золотим запасом. Батько бачив усе це дуже ясно, і ми повинні піти за його прикладом. У французів укоренилася погана звичка будь-що вкладати свій капітал у якусь операцію; з цією спокусою, люба моя Женев'єво, борися щосили. Жити треба, звичайно, не на широку ногу, а на всьому заощаджувати. Як тобі потрібна моя порада, я завжди до твоїх послуг. Ти це знаєш. Незважаючи на скрутні часи, може колись і трапиться щаслива нагода: зараз я уважно стежу за коньячною маркою Кіна та за одним сортом ганусівки. В торгівлі такої кризи ніколи не буде і, по-моєму, нам треба дивитися в цей бік, діяти сміливо й воднораз обачно.
Дуже потішений гарними новинами про Жаніну. Тепер нема чого боятися її надмірного благочестя. Важливо, що вона відвернулася від думок про Філі. Решта прийде в норму саме по собі: Жаніна з нашої породи, а в нас уміли не зловживати життєвими втіхами.
До середи, моя люба Женев'єво.
Твій відданий брат Юбер
…………………………………………….
Жаніна до Юбера
Любий дядечку, розсудіть нас із мамою. Вона відмовляється дати мені дідусевого щоденника. За її словами, досить мені прочитати його – і від мого схиляння перед дідусем нічого не залишиться. Але якщо вона так оберігає дорогу мені пам'ять, то навіщо їй торочити щодня: "Ти й гадки не маєш, як погано він говорив про тебе! Навіть твоєї вроди не милував!" Ще більше мене дивує те, що вона залюбки дала мені прочитати вашого суворого листа, де ви коментуєте цей щоденник…
Утомившись боротися зі мною, мама нарешті сказала, що дасть мені прочитати, але з вашого благословепня, вона в усьому покладається на вас. І ось звертаюся до вашого почуття справедливості.
Передусім дозвольте мені відповісти на застереження, що стосується особисто мене: хоч як жорстоко дідусь судив про мене, я певна, що сама засуджую себе ще суворіше. А надто я певна: його суворість не торкається тієї нещасної жінки, яка провела біля нього в Калезі цілу осінь, аж до його смерті.
Даруйте мені, дядечку, але я ніяк не можу погодитися з вами в одному, дуже істотному питанні: я єдиний свідок останніх тижнів дідусевого життя і знаю, як змінилися тоді його почуття. Ви засуджуєте його туманну й нездорову побожність, однак дозвольте вам сказати, що в Калезі він тричі зустрічався з священиком (один раз наприкінці жовтня і двічі в листопаді). Чому ви не хочете спитати в священика про це? Мама каже: в щоденнику, де він занотовує навіть дрібні події свого життя, нічого не мовиться про ці зустрічі, і коли б вони справили якийсь вплив на його долю, то про них неодмінно було б написано. Але ж мама каже, що той щоденник уривається на півслові: звісно, смерть спіткала вашого батька тієї хвилини, коли він збирався написати про свою сповідь. І не можна заперечувати, що якби він дістав розгрішення, то пішов би до причастя. Я пам'ятаю, які слова казав він мені за день перед смертю: його переслідувала думка, що він ще не достойний причаститися, бідолаха поклав собі почекати до різдва. Чому ж ви мені не вірите? Чому вважаєте, що в мене галюцинації? А все було саме так, як я кажу; в середу, за день перед смертю, він розмовляв зі мною про цей бажаний для нього різдвяний день, у мене й досі бринить у вухах його голос, сповнений туги, пригаслий, тихий голос.