Ні, зустрічав мене не він. Як мені полегшало на душі, коли переді мною раптом виринула гладка, розпухла від безсоння Альфредова пика! Побачивши мене, він перелякався. Я мусив спертися на його руку і не міг без його допомоги сісти в машину. Був дощовий ранок, місто здавалося таким смутним, коли ми їхали повз різниці й казарми. Мені не довелося й розпитувати: Альфред сам розповів про все, якнайдокладніше змалював, в якому саме куточку саду Іза впала непритомна: поблизу оранжереї, біля пальмового гаю; розповів, як її перенесли до аптеки, як потім нелегко було занести важке тіло на другий поверх, до спальні, як пустили їй кров, зробили пункцію… їй стався крововилив у мозок; цілу ніч вона була непритомна, знаками кликала мене, дуже довго кликала, а потім задрімала, саме тоді, як прийшов священик соборувати її.
– Але вона перед тим причащалася…
Альфред хотів покинути мене на ґанку, вже задрапованому чорним крепом, і поїхати далі під тим приводом, що він може не встигнути переодягнутися на похорон. Але хоч-не-хоч довелося йому допомогти мені вийти з машини і піднятися надвірними сходами. Я не впізнав нашого передпокою. Стіни затягнені чорним, гора квітів посередині, і довкола палає сила-силенна свічок. Я примружився. Все було чуже, химерне, як уві сні. Нерухомо стояли дві черниці, певне, виряджені похоронною конторою разом з усім гамузом. Від цієї маси крепу, квітів і вогнів йшли на другий поверх до буденного життя звичайнісінькі сходи з потертим килимком.
Ними спустився Юбер – дуже коректний, вдягнений у фрак. Він подав мені руку і щось мовив. Голос його долинав звідкись іздалеку. Я хотів відповісти, але тільки нечутно поворушив губами. Юбер нахилився до мене, обличчя його стало величезне, і раптом я провалився в чорну яму. Потім мені сказали, що я зомлів хвилин на три, не більше. Опритомнів я в невеличкій кімнатці, що була за приймальню, коли я ще адвокатував. У носі мені щипало від нюхальної солі. Я почув Женев'євин голос:
– Він приходить до пам'яті…
Я розплющив очі, побачив схилені наді мною обличчя. Обличчя здавалися мені зовсім не такі, як звичайно, запалені, червоні, деякі зеленаво-бліді. Гладуха Жаніна виглядала материною ровесницею. Сльози особливо змінили Юберове лице, – воно стало негарне, але водночас і зворушливе, як у дитинстві, коли Іза брала сина на коліна і примовляла: "Хлопчик у мене такий маленький, а горе в нього велике!" Лише у красеня Філі, вдягненого у фрак, в якому він тинявся по всіх шинках Парижа й Берліна, обличчя було знуджене і байдуже. Такий він, певне, бував, коли вирушав на якусь вечірку або вертався додому, п'яний і розхристаний, бо він ще не встиг зав'язати краватку. Позад нього юрмилися жінки під жалобними вуалями, – я погано розпізнав хто, мабуть, Олімпія з дочками. В сутінках біліли чиїсь маніжки.
Женев'єва піднесла мені до вуст склянку, я відпив кілька ковтків. Потім я сказав їй, що мені краще. Дочка спитала мене, – голос її бринів тихо й ніжно, – чи не хочу я лягти. Я сказав перше, що спало мені на думку:
– Мені хочеться провести її до могили, бо я ж не зміг попрощатися з нею.
Мов той актор, що добирає правильного тону, я повторив:
– Бо я не зміг попрощатися з нею…
І раптом ці банальні слова, сказані лише для годиться, тільки тому, що пасували до моєї ролі на похоронній церемонії, з навальною силою збудили в мені те саме почуття, що й мали збудити. Лише тут я збагнув, що досі не усвідомлював: більше я ніколи не побачу своєї дружини; не буде між нами ніякої вирішальної розмови, вона не прочитає цього зошита. Повік усе залишиться так, як після нашої останньої розмови в Калезі. Тепер уже нічого не перебудувати, не зажити по-новому; Іза померла, так і не дізнавшись, що я був не тільки мучителем і катом, як здавалося, а що в мені жила й інша людина. Навіть коли б я приїхав в останню хвилину, навіть коли б ми не перемовилися жодним словом, вона побачила б сльози, що котяться у мене на щоках, як оце тепер, і відійшла б, бачивши моє горе, мою розпуку.
А нині тільки діти мої, німі з подиву, позирали на мене. Певне, вони за все життя ні разу не бачили, щоб я плакав. Злісне й грізне старече обличчя, обличчя Медузи[19], чий погляд ніхто не міг витримати, раптом змінилося, стало людським.
Я почув, як хтось сказав (здається, Жаніна):
– Ох, якби ви не їздили… нащо ви їздили?
Так, навіщо я поїхав? Але хіба я не встиг би вернутися? Встиг би, якби мені послали телеграму не до запитання, а на вулицю Бреа… Юбер необачно додав:
– Поїхали, не лишивши адреси… ми ж не могли вгадати…
І – тоді ще невиразна – думка раптом вихопилася з уст. Узявшись обіруч за крісло, я звівся на ноги й кинув Юберові в обличчя:
– Брешеш!
Він замурмотів:
– Тату, ти з глузду з'їхав?
Я повторив:
– Авжеж, ви брехуни! Ви знали мою адресу. Поглянь мені в очі й посмій сказати, що ви не знали моєї адреси!
Юбер мляво заперечив:
– Звідки нам було знати?
– А ти ні з ким не зустрічався, хто був зі мною в близькому контакті? Посмій тільки заперечувати! Посмій!
Усі, скам'янівши, дивилися на мене. Юбер труснув головою, як дитина, застукана на брехні.
– А втім, недорого ви йому заплатили за зраду. Не дуже ви щедрі, діти мої. Дванадцять тисяч ренти хлопцеві за те, що він вернув вам таке багатство! Просто дурно прислужився.
Я зареготав, потім закашлявся. Діти мої не могли здобутися бодай на слово. Філі процідив крізь зуби:
– Брудна історія…
Я повів далі, тільки стишив голос, помітивши благальний Юберів жест:
– Через вас я не попрощався з нею. Вам був відомий кожен мій крок, але ви ховалися від мене. Бо коли б ви телеграфували на вулицю Бреа, я б здогадався, що мене зраджено. Ніщо в світі не змусило б вас зважитися на таке, навіть благання вмирущої матері. Звичайно, ви сумували душею, але йшли нахрапом…
Я висипав їм усе, висипав і інші, гіркіші істини. Юбер заблагав:
– Нехай замовкне, Женев'єво! Скажи, хай замовкне! Люди ж почують, – лепетав він затинаючись.
Женев'єва обняла мене за плечі і знову посадила в крісло.
– Не треба, тату… Не треба зараз… Побалакаємо потім, коли будемо бадьоріші. Благаю тебе іменем матері… Вона ж іще тут, лежить у домовині…