Не збігло й десяти хвилин, а Робер уже не смів і писнути. Юбер говорив без угаву, певне, давав накази, а той з усім погоджувався, дрібно киваючи головою, і так горбився, що спина його стала геть кругла. Альфред, вивернувшись па плетеному стільці, погойдувався, заклавши ногу на ногу, і захиляв голову, – мені видно було, ніби вивернуту, його масну, смагляву, лискучу пику, облямовану чорним заростом.
Нарешті вони підвелися. Я рушив обережно слідком. Вони простували поволі. Робер дріботів посередині, похнюпившись, як той злодій між двома поліцейськими: заклавши за спину великі червоні руки, він бгав у них поношений м'який капелюх брудно-сірого кольору. Я подумав, що мене вже нічим не здивуєш, але помилився: коли Альфред і Робер переступили поріг, Юбер, приставши, встромив руку в кропильницю з святою водою, потім вернувся до вівтаря і широко перехрестився.
Тепер мені не було чого квапитися, турбуватися. Нащо йти за ними, вистежувати? Я знав: того самого дня ввечері чи десь назавтра до мене прибіжить Робер і прохатиме якнайшвидше виконати мої наміри. Як його зустріти? Я ще мав час подумати. Я відчув утому і сів перепочити. Зараз найбільше мене цікавило й страшенно дратувало Юберове святенництво. Якась молода, скромно вбрана дівчина, непоказна на вроду, сіла па стілець попереду і, поклавши біля себе коробку з-під капелюшка, стала навколішки. Я бачив її профіль і злегка похилену шийку, її очі були задивлені в ті далекі дверцята запрестольного образу, на який так щиро хрестився Юбер, виконавши свій родинний обов'язок. Дівчина так і завмерла, злегка усміхнена. Увійшли двоє семінаристів; один з них, високий і худорлявий, нагадав мені абата Ардуена; другий був низького зросту, з пухким, дитячим личком. Вони теж вклякли па місці. Я зиркнув, куди ж вони дивляться, і не міг знайти, що їм видно. "Власне, тут нема нічого, – думав я, – тільки тиша, прохолода, запах вогких кам'яних мурів". Знов мою увагу привернуло обличчя молодої модистки. Очі її були заплющені, довгі вії нагадали мені склеплені повіки Марі на смертній постелі. Я відчував, що ось тут – тільки рукою сягнути, а все-таки безмежно далеко від мене, – незнаний світ добра. Іза часто казала мені: "Ти бачиш тільки лихе, всюди ти бачиш тільки зло…" Це була правда і водночас неправда.
ХVІ
Я снідав; на душі в мене було легко, майже радісно, – такого відчуття я давно не мав, ніби Роберове запроданство не тільки не розладнало моїх планів, а, навпаки, сприяло їм. Людині мого віку, чиє життя висить уже на волосинці, нема чого копирсатися в собі й шукати причини різких поворотів у настрої – вони фізіологічні. Міф про Прометея означає ось що: вся світова скорбота залежить від печінки. Але хто зважиться визнати таку просту істину? Мене не мучив біль. Я їв усмак кривавий біфштекс. Я був радий, що шмат великий – можна не витрачатися на другу страву. На десерт я взяв сидру – це поживно й дешево.
Як мені повестися з Робером? Треба брати інший приціл, але зараз я не можу зосередитися на цьому. А втім, нащо забивати собі голову планами? Найкраще покластися на натхнення. Не сміючи признатися собі в цьому, я наперед смакував утіху, – я вже навтішаюся досхочу, пограюся, як той кіт, із цим убогим мишеням, Робером. А він і гадки не має, що я викрив його запроданство. Чи я не жорстокий? Так, я жорстокий. Не більше, ніж хтось інший, ніж діти або жінки, жорстокий, як усі (і тут мені згадалася маленька модистка з церкви Сен-Жермен-де-Пре), як усі, хто не шанує Ягняти[18].
Я взяв таксі і, повернувшись на вулицю Бреа, ліг у ліжко. Студенти, основні мешканці цього сімейного пансіону, роз'їхалися додому па канікули. Я відпочивав, радіючи цілковитій тиші. А все ж цю кімнату з заскленими дверима, із спущеною брудною шторою ніяк не назвеш затишним кубельцем. З бильця ліжка у стилі Генріха Другого облуплюється накладна різьба, відколупані шматочки дбайливо зберігаються на каміні в позолоченому бронзовому кошичку. Блискучі шпалери з муаровими розводами заляпані масними плямами. Навіть при відчиненому вікні чути, як тхне від нічної тумбочки, дарма що вона оздоблена пишною стільницею з червоного мармуру. Стіл застелено килимовою скатертиною гірчичного кольору. Дуже потішна обстановка – колекція бридоти й людського несмаку.
Мене збудив шелест спідниці. До мого узголів'я присіла Роберова мати, і спочатку я побачив її усмішку. Навіть коли б я не знав про вчинену зраду, то вже така облесливість цієї жінки навела б мене на думку про неї. Запопадлива люб'язність – видима ознака підступного вчинку. Я й собі усміхнувся і запевнив її, що почуваю себе куди краще. Двадцять років тому її ніс був не такий грубий, а великий рот світив гарними зубами, які успадкував від неї й Робер. А тепер її сяйлива широка посмішка відкривала вставну щелепу. Мабуть, вона йшла прудко, і гострий дух, який вона ширила довкола, звитяжно боровся з духом, що йшов від тумбочки зі стільницею червоного мармуру. Я попрохав її розчинити навстіж вікно. Вона розчинила, вернулася до мене й ще раз усміхнулася. Тепер, коли мені краще, заявила вона, Робер цілком до моїх послуг, для "цієї самої справи". Завтра, в суботу, він якраз буде вільний від полудня. Я нагадав їй, що в суботу пополудні банки не працюють. Тоді вона сказала, що Робер відпроситься в понеділок зранку. Його, звичайно, відпустять. А втім, йому вже нема чого зважати на хазяїв.
Вона ніби здивувалася, коли я сказав з притиском, що Роберові не треба кидати роботу зараз, принаймні найближчі кілька тижнів. Прощаючись зі мною, вона пообіцяла навідати мене завтра разом із сином, але я попрохав, щоб він прийшов сам: я б хотів трохи побалакати з ним, краще його взнати… Бідолашна дурепа не могла приховати неспокою: вона, безперечно, боялася, як би син не видав себе. Та коли я говорю владним голосом, нікому й на думку не спадає суперечити мені. Адже це, напевне, вона сама порадила Роберові порозумітися з моїми дітьми; я вже розкусив цього тюхтія, цього страхополоха і уявляю собі, як його збентежив такий намір.
Наступного ранку цей нікчемник прийшов, і мені з першого погляду стало ясно – він таки дуже мучився. Повіки в нього почервоніли, ніби він зовсім не спав. Очі бігали. Я його посадив, стурбувався його виглядом, зрештою, повівся з ним лагідно, майже ніжно. І заходився з адвокатським красномовством розписувати його майбутнє життя-раювання. Я придбаю на його ім'я в Сен-Жермені будинок і парк на десять гектарів. Усі кімнати буде вмебльовано "під старовину". Ставок із рибою, гараж на чотири авто і ще всяка всячина. Я перераховував усе нові спокуси. Коли заговорив про авто і запропонував купити машину американської марки, то побачив, що він страшенно страждає. Очевидно, він поклявся братам, що не візьме від мене за життя ані су.