– А що діяти? – відказав я. – Треба віддати важливі розпорядження. Хоч ви того не помічаєте, але я думаю про вас.
Вона тривожно дивилася на мене. Іронічний тон зрадив мепе. Жаніна глянула на матір і сказала:
– Бабуся або дядько Юбер могли б поїхати замість вас, дідусю.
– Слушна думка, дитино моя… Дуже слушна! Але, бач, я звик усе робити сам. До того ж це погано, я сам знаю, що погано, але я нікому не довіряю.
– Навіть своїм дітям? Ох, дідусю!
Як манірно і з яким притиском вимовила вона слово "дідусю"! Жаніна напустила на себе лагідний, чарівний вигляд. Ах! Цей пронизливий голос, я чув його минулої ночі у хорі інших родичів… І я засміявся дуже небезпечним для мого здоров'я сміхом, задихаючись, кашляючи. Мабуть, налякав їх. Ніколи не забуду жалюгідного, змарнілого Ізиного обличчя. Певне, в неї теж були приступи. Жаніна, мабуть, почала в'язнути до неї, тільки-но я повернувся до них спиною: "Не давайте йому їхати, бабусю…"
Але моя дружина вже втомилася воювати, вона геть знемоглася, виснажилася, знесилилася. Недавно я чув, як вона сказала Женев'єві:
– Якби оце лягти, заснути та й уже не прокинутися…
Тепер мені було шкода її, як колись було шкода бідну матір. А діти штовхали проти мене цей старий, розбитий, не придатний уже служити таран. Безперечно, вони любили її по-своєму; змушували, щоб вона викликала лікаря, дотримувалася його приписів. Коли дочка й онука пішли, Іза підступила до мене:
– Слухай-но, – квапливо сказала вона. – Мені потрібні гроші.
– Сьогодні у нас десяте. А я дав тобі першого на цілий місяць.
– Так, але мені довелося позичити Жаніні: вони у великій скруті. В Калезі я завжди заощаджую: я верну тобі з тих грошей, що ти даси мені в серпні…
Я відповів, що такі витрати мене не обходять, мені нема чого утримувати якогось Філі.
– Я заборгувала різникові й пекареві.. Ось поглянь…
І вона дістала рахунки з сумочки. Мені стало шкода її.
Я запропонував підписати чеки:
– Так принаймні я буду певен, що гроші не підуть куди-інде…
Вона згодилася. Я взяв чекову книжку і тут помітив, що Жаніна з матір'ю стежать за нами, гуляючи по розарію.
– Певен, – мовив я, – вони гадають, ніби ми розмовляємо про щось інше…
Іза здригнулася. Потім тихо сказала:
– Про що ж нам балакати?
Тієї миті щось підступило до мого серця. Я схопився за груди обіруч – жест їй добре відомий. Boнa стрепенулася.
– Тобі погано?
Я вчепився за її руку. Здавалося, в липовій алеї стоїть подружня пара, що прожила довге життя душа в душу. Я прошепотів:
– Нічого, мені вже краще.
Вона, мабуть, подумала, що настала така хвилина, мабуть, єдина нагода, коли можна поговорити зі мною. Але їй уже забракло сил. Я помітив, що вона й сама важко дихає. Хоч який я був хворий, проте тримався. А вона піддавалася хворобі, бо думала не про себе, а тільки про дітей.
Вона шукала й не знаходила потрібного слова, позирала нишком то на дочку, то на онуку, щоб якось підбадьоритися. Потім звела очі на мене, – я прочитав у них безмежну втому і, певне, жаль, і, безперечно, їй було ще й соромно. Мабуть, розмова дітей цієї ночі її вразила.
– Щось недобре чує моє серце. Чого тобі їхати самому?
Я не відповів, сказав лише, що як спіткає мене дорогою лихо, то нема чого перевозити мене сюди.
Вона заблагала, щоб я не натякав на таке жахіття, тож я додав:
– Навіщо, Ізо, тринькати гроші? Цвинтарна земля всюди однакова.
– Та я й сама так думаю, – зітхнула вона. – Хай мене вони поховають де хочуть. Колись я все прохала – покладіть мене біля Марі… А що тепер зосталося від Марі?
Я ще раз переконався: наша маленька Марі для неї – тлін, купа кісток. Я не посмів сказати, що всі ці роки для мене дитина моя – жива, я відчуваю її подих; і часто в задусі мого похмурого життя він линув раптовим повівом.
Марно Женев'єва і Жаніна пильнували її. Іза здавалася такою змореною. Можливо, вона осягнула всю нікчемність її довголітньої війни зі мною? Женев'єва і Юбер, самі підштовхувані власними дітьми, під'юджували проти мене цю стару жінку – Ізу Фондодеж, мою далеку дівчину запахущих баньєрських ночей.
Піввіку ми з нею змагалися. І ось цього палючого полудня обоє супротивників відчули: незважаючи на довгу борню, їх єднають пута вкупі прожитого життя і старощі. Так ніби плекаючи взаємну ненависть, ми знов вернулися туди, звідки вийшли. І вже нічого не було за цим мисом, де ми чекали смерті. Принаймні для мене не було. Їй ще лишився бог, він і мав їй лишитися. Все, за що вона чіплялася так жадібно, як і я сам, нараз відпало, зникли всі людські пристрасті, що стояли між нею і одвічним. Чи бачить вона його нині? Адже ніщо не розлучає її з ним. Ні, не бачить, залишилася перешкода – амбіції й вимоги її дітей. Вона гнулася під ношею їхніх бажань. Вона знову мусила бути безжальною – цього разу їм на догоду. Клопіт про гроші, про здоров'я, розрахунки, пиха, заздрощі – цього їй не здихатися, все доведеться починати наново, як наново розв'язує школяр завдання, коли вчитель пише: "Переробити".
Вона знову позирнула на розарій, де Женев'єва і Жаніна, озброєні садовими ножицями, нібито підрізали трояндові кущі. Я присів на лаву передихнути і довго дивився вслід дружині,– вона йшла, похнюпившись, мов дитина, що чекає догани. Сонце припікало, як перед грозою. Іза ледве брела, ніби кожен крок завдавав їй болю. Я ніби чув, як вона стогне: "Ох, бідні мої ноги!" Ненависть між старим подружжям зроду не буває така велика, як вона їм уявляється.
Ось вона підійшла до дітей, і ті, мабуть, напосіли на неї з докорами. Нараз вона повернулася і знову рушила до мене, червона, задихана. Вона сіла поруч зі мною і простогнала:
– Перед грозою я завжди якась розбита. Кволість опановує та нерви ніби хтось сотає… В останні дні я сама не своя… Слухай-но, Луї, мене трохи турбує… Суецькі акції з мого посагу… ми продали їх, а куди пішли гроші? Ти ж велів мені підписати якісь інші папери…
Я розтлумачив їй, що вона дістала величезний прибуток, бо я продав їх саме перед зниженням, потім сказав, які саме облігації я купив на той виторг:
– Твій посаг дав приплід, Ізо. Навіть враховуючи знецінення франка, гроші величезні, ти будеш вражена. Все покладено па твоє ім'я в Вестмінстерський банк: і капітал, і приріст… Дітей це зовсім не стосується… можеш бути спокійна. Своїм власним грошам я господар, і все, що я нажив, моє. Але те, що ти з собою принесла, – то твоя власність. Іди, заспокой тих ангелів безкорисливості, он як вони на тебе дивляться!