– Якби Марі була жива, нічого цього не сталося б. Він би просто не знав, як годити їй…
– Овва! Так само не злюбив би її, як і всіх. Він же ірод. У ньому нема нічого людського…
– Прошу вас, Філі, не кажіть так про мого чоловіка, та ще при мені й дітях. Ви повинні його шанувати.
– "Шанувати! Шанувати!" – І Філі, здається, пробурмотів: – Ви, може, гадаєте, дуже весело попасти в таку родину…
Його теща сухо сказала:
– А вас ніхто й не силував.
– А нащо було туману напускати?.. "У нас такі надії!" Ну годі, тепер Жаніна реве. Що таке? Що я такого сказав? – І він досадливо забурчав: – Ех! Те-те-те!
Мені було чути тільки, як сякається Жаніна. Чийсь голос – я так і не розібрав чий – сказав стиха:
– Як зоряно!
На сен-венсенській дзвіниці вибило другу годину.
– Діти мої, пора спати.
Юбер запротестував: не можна розходитися, нічого не вирішивши. Давно пора діяти. Філі підтримав його. На його думку, я вже стою однією ногою в могилі. Проґавивши час, марно буде щось робити. Старий, мовляв, ужив усіх заходів…
– Та зрештою скажіть, любі мої дітки, чого ви од мене чекаєте? Я все перепробувала. Більше нічого нездатна зробити.
– А от і здатна, – мовив Юбер, – усе залежить від тебе.
І щось зашепотів. Я нічого не міг розчути. То головного я не дізнаюся? Нарешті озвалася Іза, і з її голосу я збагнув, що вона обурена, шокована:
– Ні, ні, мені це зовсім не до вподоби.
– А хіба важливо, мамо, чи воно тобі до вподоби, чи не до вподоби? Треба врятувати нашу спадщину, та й годі.
І знову пішли перешепти, і знову їх урвав Ізин вигук:
– Це дуже жорстоко, дитино моя!
– Та ви ж не можете, бабусю, і далі бути його спільницею. Він вас позбавить спадщини саме з вашого дозволу. Своєю мовчанкою ви потураєте йому.
– Жаніно, серце моє, як ти можеш…
Бідна Іза, скільки ночей просиділа вона біля узголів'я цієї реви, яку вона взяла до своєї кімнати, бо батьки хотіли спати собі любесенько, а жодна нянька вже не згоджувалася возитися з нею… Жаніна говорила сухим, зухвалим тоном, – я б їй всипав за такий тон. І насамкінець додала:
– Мені, звісно, прикро казати вам, бабусю, такі речі. Але це мій обов'язок.
Її обов'язок! Так вона називає свою чуттєву жагу, свій страх, що її покине цей шалапут, який саме засміявся дурним сміхом…
Женев'єва підтримала свою дочку: таки правда, легкодухість можна вважати за спільництво. Іза зітхнула:
– Може, діти мої, найкраще написати йому листа?
– E, ні, ніяких листів! – обурено вигукнув Юбер. – Якраз листи й гублять людей. Маю надію, мамо, ти йому ще не писала?
Іза призналася, що двічі чи тричі писала мені.
– Але без погроз і образ?
Іза мовчала. А я сміявся… Так, так, вона писала мені, і я зберігаю ті листи: в двох вона мене ганьбить, а третій лист майже ніжний; отож довелося б їй програти процеси, якби її немудрі дітки умовили подати на мене до суду й вимагати розлучення. Тепер усі вони стурбувалися. Отак і в собак – один гиркне, і вся зграя починає гарчати.
– Ви йому не писали, бабусю? Він не має на руках якихось листів, небезпечних для вас?
– Ні, не має… Ось тільки Буррю, цей повірений з Сен-Венсена, котрого мій чоловік не знаю вже як убрав у шори, якось сказав мені плачливим голосом, – а він же пройда й лицемір, – сказав мені: "Ах, пані, навіщо ви йому писали? Це було так необачно…"
– Що ж ти йому написала? Маю надію, без усяких образ?
– В одному листі були докори, і такі гострі,– це після смерті Марі. А потім я ще раз написала, дев'ятсот дев'ятого року. Тоді він мав зв'язок серйозніший, ніж інші його зв'язки.
І коли Юбер пробурчав: "Це дуже важливо, вкрай важливо…" – Іза, заспокоюючи його, сказала, що потім усе залагодилося, вона перепросила його за різкі слова і визнала свою неправоту.
– Ой-ой-ой! Оце-то букет! Тоді йому нема чого боятися процесу про розлучення…
– Але чому ж ви думаєте зрештою, що він має чорні заміри проти вас?
– Годі-бо! Треба бути сліпцем, щоб цього не бачити. А непроникна таємниця, в якій він провертає свої фінансові операції? А його натяки? А ті слова, що колись вихопились у Буррю при свідках: "Та й кислі вони матимуть пики після смерті старого…"
Вони сперечалися так запекло, ніби старої матері не було тут. Зойкнувши, вона підвелася з крісла.
– Мені шкідливо, – сказала вона, – з моїм ревматизмом сидіти ночами надворі.
Діти не озвалися жодним словом. Далі я почув, як вони, не уриваючи своїх розмов, буркали матері "на добраніч". Мабуть, їй довелося самій обійти всіх і самій поцілувати всіх підряд, вони ж навіть не зрушилися з місця. З обачності я ліг у ліжко. На сходах почулися важкі кроки. Іза підійшла під мої двері, я чув її важкий віддих. Потім поставила свічку па підлогу й відчинила двері. Підступила до ліжка. Нахилившись наді мною, дивилася, чи я сплю. Як довго вона стояла біля мене! Я боявся зрадити себе. Вона дихала коротко й швидко. Нарешті двері за нею зачинилися. Коли гуркнула засувка в її кімнаті, я знову повернувся до туалетної на підслухи.
Діти ще й не розійшлися. Але розмовляли тепер упівголоса. Багатьох слів я так і не розчув.
– Він був не з її світу, – казала Жаніна. – Це теж важливо. Філі, серце моє, ти кашляєш. Накинь на себе пальто.
– Власне, найбільше він ненавидить не дружину, а нас. Це просто неймовірна річ! У романах і то такого не знайдеш! Я не суддя мамі,– закінчила Женев'єва, – але вона надто поблажлива до нього…
– Чорт! – Це вже голос Філі.– Посаг вона завжди собі верне. Дід Фондодеж дав за нею акції Суецького каналу… Від вісімсот вісімдесят четвертого року вони oгo як підскочили…
– Акції Суецького каналу? їх уже продано…
Я одразу впізнав нерішучі інтонації, затинання чоловіка Женев'еви; цей бідолаха Альфред досі не пустив ані пари з уст. Женев'єва і тут його урвала гострим, крикливим голосом, яким завжди розмовляла з чоловіком:
– Ти з глузду з'їхав! Хіба акції Суецького каналу продано?
Альфред розповів, що у травні він зайшов до тещі якраз, коли та підписувала запродажну, і вона йому сказала: "Здається, саме час їх продати, вище вони не піднімуться, а що далі, то більше знецінюватимуться…"
– І ти нас не попередив? – гукнула Женев'єва. – Та ти несусвітний бовдур! Це він звелів їй продати акції! І ти говориш про це так спокійно, ніби нічого й не сталося…