Вирушали ми на світанні, рятуючись від мух і знаючи, що до перших соснових просік, десь кілометрів зо два, треба їхати ступою. Коней підводили до ґанку. Марінета показувала язика зачиненим віконницям твоєї кімнати і, пришпилюючи до своєї амазонки зарошену троянду, казала: "Зовсім не для вдови". Дзвонили до першої меси: дрібно бамкали дзвони. Абат Ардуен, боязко вклонившись нам, зникав у тумані, що клубочився над виноградниками.
До самого лісу ми їхали неквапом і розмовляли. Я зауважив, що чогось вартий в очах своячки. Не так через моє становище в суді, як через крамольні думки, висловлювані в родинному колі. А твої переконання надто вже нагадували погляди її чоловіка. Для жінки релігія і всілякі ідеї втілюються в образі якогось чоловіка – коханого чи ненависного.
Щоб сподобатися цій маленькій бунтівниці, треба було не ловити гав. Гай-гай! Поки вона повставала на вас, я легко підладжувався під неї, але не міг поділяти її зневагу до мільйонів, які вона втратила б, одружившись удруге. Мені було б вигідно казати те саме, що й вона, і розігрувати з себе благородну душу: але я не міг тут прикидатися й вдавати, ніби схвалюю її, коли вона заявляла, що втрата цієї спадщини для неї нічого не значить. Сказати тобі по щирості, я ніяк не міг прогнати від себе думку, що в разі її смерті ми станемо спадкоємцями. (Думав я не про дітей, а про самого себе).
Даремно я заздалегідь готувався до цих розмов, ніби товк урок, – це було дужче за мене:
– Сім мільйонів! Марінето, таж таких грошей не кидають на вітер! Та на світі не знайдеться людини, заради якої варто б пожертвувати таким багатством!
Вона казала, що ставить щастя над усе золото світу, а я її переконував, що не можна бути щасливим, зрікшися таких статків.
– Он як! – гукала вона. – Чого ж тоді ви їх ненавидите, виходить, ви такий самий, одного поля ягода.
Вона пускалася чвалом, я трюхикав слідком. Отож вона мене осудила, мені край. Ох, ця манія, це нестримне сріблолюбство! Чого тільки вони позбавили мене! Я міг би знайти в Марінеті любу сестру, друга… А ви ще хочете, щоб я пожертвував тим, задля чого я всім пожертвував? Ні, ні, мої гроші обходяться мені задорого, і до останнього мого подиху ви не дістанете жодного су.
А ви все ж не відступаєте. В неділю завітала до мене Юберова дружина: цікаво, чи з власної охоти вона приїхала, чи то ви її підіслали? Що то вже за нікчема ця Олімпія! (Нащо, спитати, Філі охрестив її Олімпією? А воно так і прилипло, ми навіть забули її справжнє ім'я…) Мені здається, вона не заїкнулася про свій намір відвідати мене. Ви одцуралися її, не маєте за свою. Ця жінка байдужа до всього, що виходить за її тісний світ, до всього, що безпосередньо її не стосується, вона не відає, що про мене "люди кажуть", для неї їхня думка не закон, вона навіть не знає, що ми з вами ворогуємо. І не скажеш, що в неї так виходить із якоїсь доброзичливості чи симпатії до мене, – вона ніколи не думає про інших і нездатна когось ненавидіти.
– А він завжди такий привітний зі мною, – заперечує Олімпія, коли мене згадують при ній.
Вона не відчуває мого іронічного ставлення до неї. А оскільки іноді я з духу протиріччя захищаю її від ваших нападок, то вона уявляє, ніби має вплив на мене.
З її безладної балаканини я зрозумів, що Юбер вчасно загальмував, але, рятуючи становище, пустив в обіг усе своє особисте добро і посаг дружини.
– Він каже, що неодмінно поверне свої гроші, але йому потрібний аванс… Як це називається?.. Аванс у рахунок спадщини?
Я кивав головою, погоджувався, вдаючи, що й гадки по маю, чого вона хоче. Яке невиннятко я можу корчити з себе в такі от хвилини!
Якби то бідолашна Олімпія знала, чим я пожертвував задля грошей коли ще не дожив до сивого волосу! Одного такого ранку – мені йшов тоді тридцять п'ятий рік – ми із своячкою поверталися верхи по дорозі, уже розпеченій сонцем, а довкола стелилися оприскані купоросом виноградпики. Я палко переконував молоду насмішницю, що не можна марнувати свої мільйони. А коли я замовкав, одірвавшись од цього наслання, вона сміялася і брала мене на глум із презирливою поблажливістю. Я поривався боронитися і ще більше попадав на слизьке.
– Я ж відстоюю ваші інтереси, Марінето. Невже ви гадаєте, що в такої людини, як я, тільки й клопоту, що майбутнє своїх дітей? Іза, та справді не хоче, щоб ваше багатство вислизнуло у них із-під носа. Але я…
Вона засміялася і процідила крізь зуби:
– А ви таки якесь страхіття!
Я присягався, що турбуюся тільки за її щастя. Вона зневажливо хитала головою. Власне, хоч вона й не признавалася в тому, їй хотілося не так того заміжжя, як материнства.
Поснідавши, незважаючи на спеку, я виходив із дому, де в темних і прохолодних кімнатах дрімали мої домашні, вивернувшись на шкіряних канапах чи плетених стільцях, і коли я, прочинивши прикриті жалюзі балконні двері, вислизав у вогненне пекло і блакить, мені не треба було й обертатися, – я знав, що ця моя ненависниця зараз вийде за мною; я чув, як шурхотіла жорства. Вона ледве брела, викручуючи свої високі підбори на вибоїнах. І от ми стоїмо на терасі, спираючись ліктями на парапет. Вона вигадала забавку: пробувала, скільки протримає на розпеченому камені голу руку.
Внизу мліла під сонцем долина, тиша там стояла така, як місячної ночі, коли все спить, осяяне блідим сріблом. Ланди сходилися на обрії величезною чорною аркою, підпираючи металеве небо. До четвертої години не бачиш жодної душі. Рій мошви вібрував на одному місці, нерухомий, як той єдиний у долині димок, що його не колихало ані найлегшим повівом.
Я знав – жінка, що стояла поруч, не могла б мене покохати: все в мені було їй огидне. Але тільки ми з нею дихали серед цієї задубілої мертвоти, у цьому богом забутому закутні. Ця молода страдницька істота, так щільно опікувана ріднею, шукала мого погляду так само несвідомо, як повертається до сонця квітка геліотропа. А проте я знав: на мій найменший невиразний натяк я почув би тільки глузи. Я був певен, що вона гидливо відштовхне мою руку, несміливо простягнуту до неї. Отож-бо ми стояли пліч-о-пліч край цієї улоговини, де, як у величезній квасильні, наливався п'янко виноград серед дрімотного блакитнявого листу.