ГАДЮЧНИК
Переклад: Дмитро Паламарчук
…Тобі добре відомо, боже, що ми не розуміємо самих себе і не знаємо, чого хочемо, і самі лише безмежно віддаляємося від того, чого прагнемо.
Свята Тереза Авільська[1]
Цей ворог своєї сім'ї, це серце, несамовите з жадоби й ненависті,– сама ницість! І все-таки я хочу, щоб ви хоч трошки в душі пожаліли і не так зневажали його. За весь свій невеселий вік не бачив він за вбогими пристрастями світла, а воно сяяло так близько, що іноді проміння торкалося й обпікало його. Так, винні тут пристрасті… Але передусім люди, не вельми щирі християни. Він став для них і мучеником, і катом. Як любимо ми осуджувати грішника, цим відвертаючи його від правди, котрій уже не засяяти через нас!
Ні, не золоту поклонявся цей скнара, не помсти прагнув цей шаленець. У чому він справді кохався, ви дізнаєтесь, коли знайдете в собі силу й мужність вислухати цю людину аж до останнього її визнання, перерваного смертю…
Частина перша
І
Уявляю твій подив, коли ти знайдеш цього листа в моєму сейфі, на стосі цінних паперів! Мабуть, краще було б довірити його нотаріусу, – він віддав би його після моєї смерті – або сховати до шухляди мого письмового столу; звісно, діти зламають замок, перш ніж охолоне моє тіло. Адже довгі роки я подумки писав цього листа і безсонними ночами так добре уявляв, як він лежатиме на поличці в сейфі, в порожньому сейфі, де не буде нічогісінько, крім цього акту помсти, виношуваної майже піввіку. Заспокойся! А втім, ти й так уже заспокоїлася. "Папери цілі!" Цей вигук я ніби вже зараз чую. Коли ти повернешся з банку, то ще з передпокою гукнеш дітям, не піднявши жалобної вуалі: "Папери цілі!"
А вони ж трохи були не пропали: я вже збирався докласти до цього рук. Якби я хотів, то позбавив би вас усього, крім будинку й землі. Ваше щастя – ненависть моя перегоріла. Мені довго здавалося, що ненависть – найживучіше з усіх моїх почуттів. І ось я її вже не відчуваю, принаймні тепер не відчуваю. Я постарівся, підупав на силі, і мені вже й не віриться: невже я був колись таким шаленцем, таким маніаком? Невже я довгими ночами обдумував – не те, як помститися (цю бомбу сповільненої дії вже давно наготовлено якнайстаранніше, з чого я пишався), а як я тішитимуся із своєї помсти? Мені так кортіло дожити до тієї хвилини, коли ти вернешся з банку ні з чим. Які б ви скорчили міни! Треба було лише все заздалегідь передбачити, дати тобі доручення відімкнути сейф не надто рано і не надто пізно, щоб не позбавити себе останньої радості почути, як будете ви побиватися: "Де ж цінні папери?" Навіть найстрашніші передсмертні муки, певне, не зіпсували б мені цієї втіхи. Так, я був здатний на таку підступність. Як я дійшов до цього? Я ж не такий уже ірод.
Четверта година, а зі столу в мене ще не прибрано: таця з недоїдками, по брудних тарілках лазять мухи. Дзвоню – анітелень. Дзвінки тут, у селі, завжди зіпсовані. Набравшися терпцю, чекаю, коли врешті хтось згадає про мене. В цій кімнаті я спав, коли був малий, у ній я, певно, й умру. І того самого дня, як я вмру, моя люба дочка Женев'єва зажадає, щоб кімнату віддали її дітям. Я займаю найпросторішу й найкращу кімнату в домі. Треба віддати мені належне: я хотів відступити її Женев'єві і, звичайно, відступив би, коли б не втрутився лікар Лаказ. Він сказав, що моїм бронхам шкідлива вогкість, і тому мені краще жити на горішньому поверсі. Певна річ, я перебрався б униз, але з образою в душі, тож добре, що мені перешкодили. (Все життя я жертвував собою заради рідні, і, згадуючи ці жертви, я тільки отруював собі існування, роз'ятрював свої душевні рани, чимдалі пекучіші).
Запальність і мстивість – це наші родинні риси. Я часто чув од матері, що мій тато посварився зі своїми батьками, а батьки тридцять років цуралися рідної дочки, яку вигнали з дому, і до самісінької смерті не помирилися з нею (саме від неї пішла наша марсельська рідня, з якою ми так і не зналися). Ми, молодші, ніколи не чули про причини тих чвар, проте перейнялися від старших їхньою ненавистю; я б і сьогодні, зустрівши своїх марсельських кузенів, відвернувся б од них. Можна цуратися далеких родичів, але хіба втечеш від своєї дружини і власних дітей? Бувають, звісно, добрі, дружні родини, та як подумаєш, скільки в нас подружжів, де чоловік і жінка мордують одне одного, огидні одне одному, а проте їдять за одним столом, миються з одного умивальника, сплять під одною ковдрою, – дивно стає, як мало у нас розлучень! Ненавидять одне одного, а розійтися не зважуються: так і живуть під одним дахом…
Чому це мене потягло на сповідь саме сьогодні, в день мого народження? Мені пішов шістдесят восьмий рік, але знаю про це тільки я. У Женев'єви, Юбера та їхніх дітей завжди на день народження – пиріг, свічечки, квіти… Я вже стільки років нічого не дарую тобі на день народження. І не тому, що забудькуватий, а щоб помститися. Годі!.. Останній букет, який одержав я на свій день народження, подарувала мені бідолашна мати, – вона нарвала його своїми скарлюченими пальцями: забувши про хворе серце, старенька якось добрела до розарію.
То про що я говорив? Ага, ти, звісно, здивуєшся, звідки це в мене така письменницька сверблячка, так, саме сверблячка. Бачиш, як розмахалася рука: всі літери перекосилися на один бік, як сосни під західним вітром. Тож слухай: спершу я говорив тобі про помсту, яку довго плекав, та зараз я відмовляюся від неї. Але є в тобі щось таке, над чим мені хочеться взяти гору, – це твоя мовчазна затятість. Та зрозумій мене правильно. Знаю, ти дуже балакуча, можеш годинами розводитися з Казо про курей чи про город. Зате зі мною!.. Ох, ці трапези! Я встаю з-за столу, – голова порожня, душу гризуть турботи, – та побалакати про них нема з ким. А надто мені поважчало після справи Вільнава, коли я раптом зробився славетним адвокатом-криміналістом, як мене охрестили газети. Що більше я був схильний повеличатися, то більше ти намагалася показати мені, що я нікчема… Проте річ не в тому; мені хочеться помститися тобі за інше, за твою затяту мовчанку, коли йшлося про наше сімейне життя, про нашу цілковиту незлагоду. Скільки разів, сидячи в театрі або читаючи роман, я думав: а чи бувають у житті коханки або дружини, які влаштовують "сцени", висловлюють усе по щирості і знаходять полегкість у таких розмовах.