Де не сміються й не сумують,
Там скоро буду я.
Де вже не сплять і не працюють,
Не жнуть, не сіють, не мудрують,
Там скоро буду я,
Там скоро буду я.
Браун підвівся, взяв рушницю й заходився наосліп стріляти в шхуну. Там знявся чоловічий і жіночий регіт, з пересипу у відповідь теж посипалися кулі. Однак розбитий тенор не перестав співати, а Браун стріляв, аж поки грамофон замовк.
Тої ночі Гриф і Маурірі повернулися з одним тільки калабашем води. На Грифовому плечі бракувало дюймів шість шкіри. То акула черкнула його своєю шорсткою лускою, коли він тікав від неї.
VIII
Одного дня, рано-вранці, коли сонце ще не палило з усієї сили, від Рауля Ван-Асвельда прийшла пропозиція почати переговори.
Її приніс Браун із сторожового поста, влаштованого серед бескиддя за сто ярдів нижче. Гриф саме сидів навпочіпки біля невеличкого багаття і смажив шматок акулячого м'яса. Останню добу їм поталанило. Вони назбирали водоростей та морських їжаків. Тегаа впіймав акулу, а Маурірі великого восьминога в тій ущелині, де вони тримали динаміт. Крім того, за ніч їм пощастило двічі принести води, поки тигрячі акули їх винюхали.
— Каже, що хоче прийти до нас та побалакати,— пояснив Браун.— Але я знаю, чого тій тварюці треба. Йому кортить подивитись, чи скоро ми тут повмираємо з голоду.
— Ведіть його сюди,— сказав Гриф.
— І ми його вб'ємо! — радісно вигукнув Людина-Цап.
Гриф похитав головою.
— Але ж він убивця, великий брате, він тварюка й чорт,— обурився Людина-Цап.
— Ні, брате, ми його не вб'ємо. Не можна ламати свого слова, такий у нас звичай.
— Безглуздий звичай.
— А все ж то наш звичай,— поважно відповів Гриф, перевернувши на жару шматок акулини, і, помітивши, якими жадібними очима дивиться на м'ясо Тегаа, додав: — Не показуй, що ти хочеш їсти, коли прийде головний чорт. Удавай, ніби ти навіть не знаєш, що таке голод. Звари ось цих морських їжаків, а ти, великий брате, приготуй восьминога. Ми запросимо головного чорта на сніданок. Нічого не лишайте, готуйте все.
Коли Рауль Ван-Асвельд надійшов разом із здоровезним ірландським тер'єром, Гриф, що й далі смажив м'ясо, підвівся йому назустріч. Рауль не простяг руки, вчасно збагнувши недоречність такого жесту.
— Здорові були! — сказав він.— Я багато чув про вас.
— А я б радий був про вас нічого не чути,— відповів Гриф.
— Я також,— не розгубився той.— Спершу, поки не довідався докладно, я гадав, що переді мною звичайний собі капітан торговельної шхуни. Тим-то вам і пощастило мене замкнути.
— А мені соромно признатись, що я не оцінив був вас як слід,— усміхнувся Гриф.— Думав, так собі, морський злодюжка, аж воно чистий пірат і душогуб. Через це я й утратив свою шхуну. Отже, ми, власне, квити.
Навіть крізь смагу видно було, як Раулеве обличчя спалахнуло, проте він стримався. Він перебіг очима по їжі та повних калабашах, але не показав свого подиву. Він був високий, стрункий і гарної статури.
Гриф, розглядаючи прибульця, намагався з лиця вгадати його вдачу. Очі Раулеві дивилися владно й пильно, але трошки заблизько були посаджені — не занадто, а все ж таки вони порушували пропорційність, як узяти на увагу його широке чоло, міцне підборіддя та дужі вилицюваті щелепи. Міць! Так, його обличчя було сповнене сили, а проте Гриф невиразно відчував, що цьому чоловікові чогось бракувало.
— Ми обоє дужі люди,— сказав Рауль, уклонившись.— Сто років тому ми могли б змагатися за цілі імперії.
Гриф і собі вклонився.
— Так, сто років тому ми могли б вирішувати їхню долю. А нині ми, на жаль, сваримось, бо порушено колоніальні закони тих імперій.
— Усе йде за вітром,— сентенційно зауважив Рауль, сідаючи.— їжте собі. Я не перешкоджатиму вам.
— Може, й ви з нами? — запросив Гриф.
Прибулець пильно глянув на нього й згодився.
— Я геть спітнів,— сказав він.— Можна мені вмитися?
Гриф кивнув і загадав Маурірі принести калабаш. Кварта коштовної рідини марно вилилась на землю. Рауль зиркнув у вічі Людині-Цапові, але нічого не добачив, опріч млявої байдужості.
— Собака хоче пити,— сказав Рауль.
Гриф кивнув, і другого калабаша подали собаці.
Рауль знову вдивлявся в очі тубільцям і нічого в них не добачив.
— Шкода, що не маємо кави,— вибачився Гриф.— Вам доведеться пити звичайну воду. Подай калабаш, Тегаа. Покуштуйте цієї акулини. В нас є ще восьминіг, морські їжаки та салат із водоростей. Ось тільки нема фрегата. Хлопці вчора поледачились і не пішли на лови.
Гриф був такий голодний, що міг би їсти цвяхи, присмачені салом, проте жував неохоче й кидав шматки собаці.
— Ніяк ще не звикну до цього примітивного харчу,— зітхнув він, сідаючи віддалік.— От консервів, тих, що лишилися на "Громовику", я з'їв би, а цієї погані...— Він узяв з півфунта смаженої акулини й кинув собаці.— Та, мабуть, звикну, коли ви ще не хочете здаватись.
Рауль прикро засміявся.
— Я прийшов запропонувати умови,— виголосив він.
Гриф похитав головою:
— Які можуть бути умови! Я тримаю вас за чуба й не думаю випускати.
— Гадаєте, що запакували мене в цій дірці? — скрикнув Рауль.
— Авжеж, живий ви звідси не вийдете, хіба що в подвійних кайданах.— Гриф задумливо глянув на свого гостя.— Мені не первина мати діло з такими, як ви. І я гадав, що від вашого брата давно вже очищено південні моря. Аж не тобі, ви ще є,— так би мовити, своєрідний анахронізм. Ви пережиток, і нам треба від вас звільнитися. Я порадив би вам вернутися на шхуну та вистрілити собі в скроню. Це єдиний спосіб уникнути того, що на вас чекає.
Таким чином переговори, принаймні для Рауля, нічого не дали, він повернувся до своїх, переконаний, що люди на Великій Кручі можуть протриматися хоч би цілий рік. Одначе він швидко змінив би свою думку, якби побачив Тегаа та раятейців у ту мить, коли він зник за скелями: вони лазили по камінню й обсмоктували та обгризали недоїдки, що їх залишив собака.
IX
— Нині довелося нам поголодувати, брате,— сказав Гриф,— але це краще, ніж потім довго мучитися з голоду. Після того, як головний чорт побенкетував з нами й досхочу напився доброї води, він довго не залишиться на Фуатіно. Може, вже й завтра він спробує виїхати. Сьогодні ми з тобою, Маурірі, ночуватимемо по той бік Кручі. Тегаа влучно стріляє, то й він піде з нами, якщо здолає туди дістатись.