— За дві години я почну пітніти,— ледве вимовив він побілілими губами.— Тоді ще години зо дві, і все минеться. Я вже вивчив ці клятенні напади, знаю весь їхній перебіг до останньої хвилини. В-в-ви б-б-беріться...
Голос зів'яв у невиразному бурмотінні, капітан сповз східцями до каюти, і шхуною взявся керувати господар. "Громовик" саме входив у протоку. На кінцях підкови бовваніли дві здоровезні скелі, футів по тисячі заввишки, зв'язані з островом тільки вузькими низенькими пересипами. Між тими скелями був прохід з півмилі завширшки, але його мало не весь перепиняв кораловий риф, спадаючи від південного кінця підкови. Прохід, що його капітан Глас називав ущелиною, звивався трохи поміж рифами, тоді повертав рівно на північ і далі вже йшов під саму прямовисну кручу. Тут грот-гік з лівого боку судна трохи не торкався скелі. Гриф, стоячи над правим бортом, бачив дно за яких два сажні, а далі також стрімко здіймалася мілина. Шхуну вів на кодолі човен, щоб легше було кермувати нею і щоб її не занесло на каміння. Мавши ходовий вітерець, Гриф пустив "Громовика" на повну швидкість і щасливо перебрався через великий риф. Шхуну трошки шкрябнуло, але так легенько, що не подряпало мідяної обшивки.
Перед Грифом лежала фуатінська гавань. Це була кругла водяна поверхня близько п'яти миль у прогоні, облямована білим кораловим узбережжям; понад берегом зносилися стрімкі зелені спади ген аж до похмурих кратерових стін. На самому краю стирчали шпичасті вершини вулканічних гір, а навколо них — шапки пасатних хмар. У кожному закутку, в кожній шпарині вивітреної лави вкорінилися виткі лози й дерева — гінке, розбуяле зело. Тонкі струмочки води, неначе імла, розсипалися водограями із стофутової височини. Казкових чар ще додавало тепле вогке повітря, важке від аромату жовтоквітної касії.
Припасовуючись до легкого мінливого вітру, "Громовик" заходив у гавань. Гриф звелів підняти човна на шхуну, а сам узявся оглядати берег у бінокль. Він не помітив нічого живого. Острів спав у гарячому сяйві тропічного сонця. Ніхто не вийшов зустрічати шхуну. Понад північним узбережжям, де торочки кокосових пальм ховали село, він бачив чорні носи човнів у повітках. На березі, на рівному кілі, стояла якась шхуна. Ні на ній, ні круг неї людей не видно було.
Аж підпливши ярдів на п'ятдесят до берега, Гриф наказав кинути якоря. Там було сорок сажнів завглибшки. А на самій середині він колись давно викинув триста сажнів ланцюга і не дістав дна; це було й не диво на такий кратер, як фуатінський. Коли якірний ланцюг заскреготав, виповзаючи з шлюзу, Гриф побачив, що на палубі чужої шхуни з'явилося кілька тубілок, високих і повних, як бувають тільки полінезійки. Одягнені вони були в легкі агу, а на головах мали вінки. Крім того, він побачив і таке, чого ті жінки не завважили: присадкувата чоловіча постать крадькома перелізла на ніс шхуни, звідти припала до піску й майнула в зелену лісову гущавину.
Поки матроси згортали й закріплювали вітрила, напинали тент, скручували шкоти й такелаж, як це звичайно робиться у гавані, Девід Гриф походжав палубою і марно шукав ще якихось ознак життя. Раз від Великої Кручі він виразно почув далекий рушничний постріл. Більше не стріляли, і він подумав, що то якийсь мисливець полював на дику козу.
Проминула ще година, капітан Глас уже не трусився під горою вкривал: тепер він знемагав від пекельного поту.
— Ще півгодини, і я зовсім оклигаю,— кволо сказав він.
— Чудово! — відповів Гриф.— Ніде чомусь нікого не видно. Мабуть, я подамся на берег до Матаари та роздивлюся, як і що.
— Там зібралась така братія, що будьте обережні,— перестеріг його капітан.— Якщо не вернетесь за годину, то перекажіть через кого-небудь.
Гриф сів до стерна, а чотири раятейці заходилися гребти. Приставши до берега, він зацікавлено оглянув жінок під тентом на чужій шхуні. Тоді на спробу помахав їм рукою; вони захихотіли й теж помахали йому.
— Талофа! — гукнув Гриф.
Вони зрозуміли привітання, однак відповіли:
— Йорана.
Гриф здогадався, що вони з островів Товариства.
— З Ваїнею,— відразу визначив один із матросів.
Гриф запитав жінок, звідки вони родом, і вони сміючись відповіли:
— Ваїней.
— Шхуна начебто старого Дюпюї,— тихо сказав Гриф по-таїтійському.— Але не придивляйтеся до неї. Яка ваша гадка? Хіба це не "Валетта"?
Люди вилізли на берег, підтягли човна й тим часом потайки поглядали на шхуну.
— Це справді "Валетта",— сказав Туате.— Сім років тому в неї зламалася щогла. В Папіїті зроблено нову, на десять футів коротшу. Це вона.
— Ану, хлопці, підіть та побалакайте з жінками. Вам з Паятеа майже видко Ваїней, і ви напевне знайдете серед них знайомих. Довідайтеся про все, що зможете. А як вилізе хто з білих, не заводьтеся з ним.
Ціла зграя крабів зашурхотіла Грифові з-під ніг, коли він рушив берегом, але під пальмами не рилися й не хрюкали свині, як бувало досі. Кокосові горіхи лежали там, де попадали, а під копровими повітками ніщо не сушилося. Ніхто не працював, скрізь панував нелад. Гриф ходив від хижки до хижки: ніде нікого не було. Трапився йому один дід, сліпий, беззубий, зморшкуватий; він сидів у холодку й забелькотів з переляку, коли Гриф озвався до нього. Неначе чума напала на острів, подумав Гриф, добувшись нарешті до Великої Хижі. Там теж було порожньо, все стояло гайном. Не було заквітчаних чоловіків та дівчат, не було темношкірих дітей, що звичайно качалися по землі в затінку авокадових дерев. На порозі, згорбившись і хитаючись із горя, сиділа Матаара, стара королева. Побачивши Грифа, вона знову заплакала й стала розповідати про своє лихо, нарікаючи, що нікому як слід привітати гостя.
— І вони забрали Наумоо,— закінчила вона.— Мотуаро помер. Мій люд порозбігався і гине з голоду в горах, де живуть кози. І нема нікого, хто б хоч надрізав тобі кокосового горіха. О брате, твої білі брати — справжні дияволи!
— Вони мені не брати, Матааро,— сказав Гриф.— Вони грабіжники й свині, я вижену їх з острова.
Нараз він замовк, круто повернувся, вихопив з-за пояса кольта й націлив його в лице чоловікові, що, зігнувшись навпіл, метнувся до нього з-за дерева. Гриф не вистрілив, а чоловік не спинявся, аж поки добіг до Грифа, кинувся йому в ноги й почав щось безладно, дико викрикувати. Гриф угадав у ньому того втікача, що недавно майнув з "Валетти" і зник у заростях.