Фронтові поезії

Сторінка 2 з 3

Гончар Олесь

ЗЕМЛЯЧКА

В країні скелястій, країні убогій,
У горах високих, найближче до бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляють вітри та бурани
Та, гір цих самотніх самотня цариця,
У небі ясному кружляє орлиця,—
Сьогодні, як видиво рідних степів,
Тебе я на скелі зустрів.
Косинка біленька, з пакетами сумка,
Подряпані руки в засохлій крові.
Втомившись, присіла, сухар собі хрумка,
Як білка горіхи свої лісові.
Дивлюся на тебе, а бачу Украйну,
Сміюся до тебе, а плачу в душі.
Усі мої втрати, і болі, і тайни
Ти в сумці принесла в ці гори чужі.
Трансільванія,
1944

ПЛАЦДАРМ

Ми вночі підійшли до ріки,
Форсували із ходу її.
У підхмар'ї заграв маяки
Нам горять в несходимі краї.
Ким ти зміряна, збройна пітьма?
Де твої причаїлись пости?
Повороту з плацдарму нема,
Не настелені нам ще мости,
І не треба! З цієї землі
До своїх не зійдем переправ.
Капітане! Пали кораблі,
Тільки мужність у серці зостав.
Тиса — Пюшпекі,
1944
Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що рицар звав би: дама серця.
Не у сталевім сяйві лат,
Як рицарі століть далеких,
їде із лайкою солдат,
Розхристаний, на небезпеки.
І тільки вірність в^ серці чистім,
Як давні рицарі, несем
В непроходимості багнисті
По трасах, мощених вогнем.
Терексентміклош,
1944

ТАНКІСТ
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець — одне вугілля —
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах,
Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!
Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь —
Напис на танку біліє:
"Жди —
я вернусь!"
Секешфехервар,
1945

Слово про Мате Залку

За Тисою я питав:
Чи чули про нього ви?
Чи мужній до вас долітав
Голос його з Москви?
Чи знаєте, як за вас
Славний ваш син-генерал
В гарячій Іспанії згас
Серед потрісканих скал?
Скажи, покажи, мадяр,
Де він блукав юнаком:
Чи в горах оцих до хмар
Здіймався із рюкзаком,
Чи, може, отут ходив,
Де я проїжджаю конем,
Може, степи ці любив,
Що я освітив вогнем.
Може, пішов на війну
Від тихих оцих озер,
В подвижницьку путь земну,
Що випала нам тепер.
Скажи, покажи, мадяр,
Мені Лукача слід —
Того, хто за тебе вмирав,
Вмираючи за Мадрід.
Здається, він з нами йде
У гуркоті, у диму,
Ракети сяйво бліде
Стелять до ніг йому.
Ніч, а війна гримить,
Довкрла гуде в горах.
Місяць крізь хмари летить,
Розіп'ятий на вітрах.
Залаба,
1945

БРАТИ
Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби.
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи.
Став і я чомусь ніжний такий
В цім краю невеселім.
І для мене тут всі земляки,
Хто у сірій шинелі.
І для мене усі тут брати,
Із дитинства знайомі.
Чи не батько єдиний ростив
Нас в єдиному домі?
Чи не мати єдина малих,
Як орлиця орлята,
Боронила від бід і від лих,
Доки зможем літати!
Тим-то й землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби.
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи.
Камендін,
1945

СЛОВАЦЬКИЙ ПАРТИЗАН

Привезли,
Щоб вішати, його.
І зійшов він сам на поміст.
І видно було його
Людям далеких міст.
Навшпиньки
Словаччина підвелась,
І кожен бачити міг:
Квітка,
Ніби зоря, пронеслась
І впала йому до ніг.
Заметушилася варта кругом,
Ридаючих била жінок.
А над його високим чолом
Злипся чуб,
Як вінок.
Потім вирок чужинець читав
Про його прекрасне життя.
Затинався німець,
Бо знав:
На помості стоїть суддя.
Читати скінчив.
І в тишу дзвінку
Шугнуло,
Ніби орел з висоти,
Мовлене тим, що в вінку:
— Брати! —
І зляканий кат застиг
Біля своєї петлі,
І чути було в цей змиг,
Як стукає серце землі.
1944

В КОРОЛІВСЬКОМУ ПАЛАЦІ

Бронзовий вершник й досі на плаці
Конає з розірваними грудьми.
Я знову у Буді. Я знов у палаці.
Як давні знайомі, зустрілися ми.
Лишилася фреска тут блідо-рожева
На закуреній димом стіні.
Чого ти всміхнулась, чужа королево,
Що хочеш сказати мені?
Чи, може, і справді впізнала мене ти,
Запам'ятавши, як в зали оці
Влетів я, людина з другої планети,
З гранатою у руці!
Коли ми явились, нові й незборні,
В розбомблене пекло твоїх палат.
І хлопець в куфайці, вмостившись на троні,
Чистив свій теплий іще автомат.
Будапешт,
1945

СОЛДАТСЬКА ГОРДІСТЬ

Опалений полум'ям бою,
В диму прокоптілий гіркім.
Гордись, піхотинцю, собою,
Солдатським званням своїм.
Гордися, що в бурю й негоду
Женеш ти прокляту орду,
Що спиш у тяжких походах
Кілька хвилин на ходу.
Що гори землі скопала
Твоя лопатка мала.
Що втома тебе валяла,
А повалить не могла.
Що в чорній окопній постелі
Ніч обіймає глуха.
Що, змокши, твоя шинеля
Так на тобі й висиха.
Що біль поразок і горе
Найперше на себе приймав.
Гордись, що в найтяжчу пору
Надію в серці мав.
Що й чорту було б не під силу,—
Усе ти витримать зміг.
Ти пекла пройшов горнило
І все-таки — переміг!
1945

НА ЗОЛОТИХ ПАРУСАХ

Красуня задумана осінь
Золоті паруси нап'яла.
І сонце променем косим
Мене протяло, мов стріла.
Із прекрасним на серці болем,
Із осколком у серці ясним
Я на кряж по камінню голім
Лісом іду багряним.
Заберусь на саму вершину,
Подивлюся — відомо куди!
Немов невгамовному сину,
Я серцю скажу: лети!
Крізь осінь оцю золотаву,
Через кряжів гірських моноліт
Лети у мою державу,
В молодий мій стомовний світ.
І спитається осінь: хто це
По горах стрімких та лісах
Пролітає, прострілений сонцем,
На моїх золотих парусах?
Балатон,
1945