Ясна річ, що шалено запрацював фотоапарат, цього разу знімаючи гілочки та листки із золотими краплями, а весь порослий квітами простір сяяв і вигравав блискотами. І мені прийшов у душу мир; ступав повільно й поважно; зрештою, хіба б сам вирвавсь у це мокре поле і чи бавився б у росах отак нерозважно? Ні, в цих вигулах Кози було щось особливе, що нас поєднувало цілком безгрішно, ясно й по-доброму. Часом блискотіла в мій бік запаленим поглядом, і то не було звичне уже загравання, а щось схоже на віддану покірливість. Небагато треба, щоб переконатися: вона при майже дитячому захваті раює, тобто ніби віднаходить те, чого була позбавлена дитиною і юнкою, коли, замість блукати такими позолоченими луками, мусила нажахано тікати від звіра, який із риком та гавкотом мчався за нею, недоладно вимахуючи кулаками і світячи ошкіреними зубами. І мені до щему стало жаль цієї трохи дивної істоти, яка віднайшла такого ж самотнього, як я, бувши самотньою не менше. Отож Коза з фотоапаратом і відбігала від мене — далі і ближче, але ніколи далеко, вибиралася на горбки, які подекуди траплялися, і застигала, ніби один із корчів висохлих дерев. Тоді притьма мчала до мене і зі схвильованим меканням розповідала про те, що її вразило: птах, що пролетів над головою, джміль, який ніби розбух од вологи, краєвид, що несподівано розгортався. Відтак, цілком по-дитячому, хапала мене за рукав вище ліктя й тягла, вимагаючи, щоб я обов’язково те чи те побачив: гурт квітів, ворсини тирсоподібної трави чи чорного рогатого жука.
Тим часом на заході знову почали громадитися хмари, там навіть поблимувало й глухо погримувало. Я висловив занепокоєння, бо Коза надаремно не захотіла взяти хоч і пошкодженої, але парасолі, проте Комп’ютерна Діва дивилася на захмарений край неба з якоюсь дивною пожадливістю.
— Знаєте, — сказала, — це може бути як у кіно.
— Тобто?
— У любовних фільмах є такий штамп. Закоханих застає дощ, і вони відчувають од того зáхват.
— Ну, ми, по-перше, не закохані, — пробуркотів я. — І зáхват від того, що вимокнемо, навряд чи буде.
— Не страшно! — ентузіястично відрізала Коза з фотоапаратом. — Я б хотіла з вами намокнути в цих лугах під жахливим дощем.
Тим часом підійшли до озера. Було вже притемнене тією хмарою, яка присунулася ближче. На березі крім нас не було ні душі.
— Пропоную повернутися, — запропонував. — Ще встигнемо.
— Не страшно, — повторила Коза. — Пропоную покупатися. Тоді будемо мокрі й не намокнемо. А одежу позгортаємо.
Я ж сказав, що купатися за такої погоди не маю ні найменшого бажання, бо вже давно переріс романтичний вік, але коли вона так хоче, то будь ласка, а я тим часом поблукаю дорогою й покурю.
— А можна мені покупатися без одежі? — прохально, але цього разу покірно поставила супроти мене мисочки без жодного холодцю, хіба що із солодким киселем. — Це ж рідко трапляється, що тут нікóго.
Щось муркнув під ніс і відійшов, засвічуючи біля люльки сірника.
Дорога між мокрих трав була чудова: м’яка, тепла, з очицями калюж, в яких відбивалися фрагменти неба, не все синього, часом білого й сірого від хмар, що вже майже покрили його чисте плесо. І мені раптом здалося, що все це сон. Насправді нічого цього не існує: ані Комп’ютерної Діви, чи б пак Кози з фотоапаратом, яка зараз мала б раювати гола, як русалка, в теплих і лагідних водах; приснилася мені й смерть мого приятеля, приснилися й інші блукання із Ж. Смикальською, а може, це так у мені народжується новий твір? Коли ж вийду з цього трансу, то зможу спокійно повернутися додому, зателефонувати Миколі, і ми, як звичайно, потеревенимо на ту чи іншу тему. А вся ця історія, яку сплів, увесь театр, у якому я вже не глядач, а драматург, лише гра моєї уяви, бо хіба раз так бувало? Насправді ж є те, що є. А є постарілий митець, який уже не так легко мережить літерами білі й порожні листки чи поля, адже його фантазія поступово висякає, а чистий папір — це і є образ самотності, коли перестає мережитися літерами. І якби і справді так було, все стало б простіше: переглянутий сон зникає і нечасто тривко запам’ятовується. Зрештою, й той, що запам’ятовується, згодом напевне зникає без вороття, хоч трапляється, що й сни повертаються. Окрім того, в мені вже встигла прорости інша впевненість: вже ніколи не зустрінуся й не порозмовляю, хай і телефоново, з моїм найліпшим приятелем, а що гола русалка все ще плещеться в теплих і чистих водах озера, також не вигадка, а одна із конечностей моєї теперішньої екзистенції. І я вже починаю звикати до цієї думки. Її тільки належить управити в логічний ряд, а те, що Дійство грається таки не на підмостках театральної сцени, а серед справжніх лугів із справжніми квітами й травами, подає мені в руку старечу палицю, на яку можна безбоязно спертися, хоча й це досить примарна упевненість. Отож коли з театром у мене не виходить, то хай переходить, як це хоче Коза, в кіно.
Мимохідь озирнувся, хоча заклявся не чинити цього (щоб не підглядати): хмара значно наблизилася, а серед плеса озера стриміла, як корчик, голівка русалки, що насправді була козою, точніше Козою. Помітила, що я таки озирнувся, і піднесла привітально лапку.
— Я вже вилажу! — почувся притишений віддаллю голос.
І я пішов далі слабко вкоченою автами дорогою, все ще відчуваючи несподівано налетілий смуток, який так раптово мене пойняв. Почали падати перші великі краплі, розбиваючись об мою лисину, і я покрив її шапчиною. Від берега бігла в самому купальнику Коза з фотоапаратом, тримаючи під пахвою згорнутий одяг.
— Роздягайтеся! — захоплено проказала, станувши переді мною, як розігнана кобиличка. — Зараз почнеться дощ. Як у кіно!
Я, звісно, роздягатися не став, бо до романтичних переживань не знайшов настрою. Коза трошки засмутилася.
— То що, й мені одягтися? — спитала ображено.
— Як собі знаєш, — сказав я, розглядаючись: довкруг молотили траву вже непоодинокі краплі.
— Ну що ж, — сказала Ж. Смикальська й почала вдягатися. — Паритети, так паритети!..
Сховатися не було де, хоч попереду бовванів невеликий березовий гайок.
Озирнувся, бо Коза була за спиною, й побачив, що її обскубане й трохи наїжачене волосся вже перетворилося в шапочку, яку носили жінки 20-х років XX століття, млинцем обліпивши черепа.