Друге, чого захотілося: напитися, а відтак із галасом повиганяти жіночок, які воркочуть і чаклують у кімнаті над голим, уже задублим тілом мого приятеля, рицаря неоджалованої печалі, а першою викинути на сходи — і то цілком безжально — Комп’ютерну Діву. Відтак порушити всі звичаєві закони, зачинити приятеля в його квартирі, а самому піти в ніч, щоб напівбезтямно побрести у світ вулиць, завулків, майданів, будинків, дерев, власне кажучи, повернутися до свого звичного пристановища в цьому світі пішки. Там додати ще алкоголю (може, й не трохи) і заснути — хай і не так, як спить Микола, але подібно. А вранці прокинутися знову наповненим силою, хоч і не без похмілля.
Знав, що не вчиню ні того, ані іншого, тобто не зможу виявити ініціятиви, а чинитиму все як годиться, а це значить: мені таки присудили мойри провести із Ж. Смикальською ніч в одній кімнаті, а ще при трупі, бо дітися ніде, хіба що виходячи короткочасно на балкончика й на кухню.
Отакі химери крутились у голові, коли сидів на низькому ослінці, неприродно скорчившись і ввігнавши голову в плечі, і заливаючи себе сигаретним димом, а ще димом од моєї туги, і димом од відчуття дурної ситуації, і димом жалю за передчасно погаслим приятелем, хоч уже, здається, почав до того звикати, адже годі змінити конечність. І мені, скорченому на ослінці й поринутому в стількох димах, почало здаватися, що це все, як усі спектаклі чи кíна, — несправжнє, вигадане, а може, привиджене — сон якийсь ідіотський, в якому бігають одягнені в халати тіні. Отож знову запраглося відшукати вихід на подвір’я, виступити з лікарні чи двору, сісти на автобуса № 69, який і привезе мене на рідну Солом’янку, де давно вже нема жодної соломи; відтак вулицею Кавказькою пройду на місцевий мікро-Кавказ, власне, горби з рідкозарослим ліском і з засипаними вже давно ярами, в яких колись любив лазити, коли ще не було тут асфальтованих алей. Відтак розшукати не справжню, — бо де б їй узятися, — а уявну скирту соломи, заритись у неї, солодко простягшись, і нарешті зімкнути запалені очі, адже я й справді сьогодні жахливо втомився і вже цілком нездатний до жодного, навіть найбезглуздішого й найабстрактнішого Дійства.
Отак я й учинив, тобто зумів знайти вхід до коридору, де моталися охалатнені білі тіні. І тут до мене підійшла медична сестра, та сама, що передала передсмертну записку Миколи Лика, й пішла побіч, тихо розповідаючи, як умирав мій приятель. Слухав ту розповідь одним вухом, бо увага зосереджувалася на іншому: хотілося відшукати двері, що вивели б мене на подвір’я. Але вчинити того не судилося, бо над головою залунав сталевий голос Комп’ютерної Діви:
— Ви що, заснули? Усе зроблено, можете заходити!
Стрепенувся і, замість вийти на подвір’я, звідки сподівався побігти знаміреним маршрутом, ледь похитуючись, уступив до кімнати і перше, що побачив, — видозміненого Миколу Лика в труні, прибраного у вихідного костюма з рудавою краваткою на білім тлі сорочки, зачесаного й умитого, правда, із зарослим кількаденною щетиною підборіддям та скронями, але принаймні вперше зміг його впізнати.
Біля нього стояли з відповідними до цієї оказії лицями сусідки, яким ґречно подякував за труди, і вони скромно з кімнати відійшли, пообіцявши прийти вранці, бо, може, щось стане потрібно.
Тим-то знову залишивсь із Комп’ютерною Дівою, яка хоч і тримала на лиці відповідну машкару, але була спокійніша й бадьоріша, ніж я, — в мене й досі пливали в голові всілякі косми.
— Зараз вип’ємо кави, — мекнула Комп’ютерна Діва, — і щось перекусимо, бо я вже також валюся з ніг. Чайник уже кипить.
Рушила на кухню, а я подався у ванну, заразом і в туалет, бо дім, у якому жив Микола Лико, належав до так званих "хрущовок", які тепер дехто зве "трущобками". І перше, що впало у вічі, — запнуте темною хусткою чи тканиною дзеркало. Отже, подивитися на себе не зміг, хоча й хотів. Але принаймні можна було вимити руки й лице, що мене трохи відсвіжило й допомогло позбутися природного утяження.
5
На кухні чомусь надмірно яскраво світила електрична лампочка, а біля столу порядкувала Ж. Смикальська, стоячи до мене спиною. Тіло мала кощаве, як і розповідав свого часу Микола Лико, і в тому я вже двічі зміг переконатися й сам, але "дошкою" таки не була, про це свідчив її виразний задок (про це оповідав мені й приятель), але сам таку особливість побачив уперше. На столі в тарілочки покладено по тонюсінькому бутербродові з голландським сиром, а не менш тонкі пальчики висипали до філіжанки з пакетика розчинну каву. А ще в розгорнутому пакетику виглядали полущені волоські горіхи, але небагато. Відверто кажучи, обіцянка вечері викликала в мене в животі спазму, адже я, поснідавши у літняку, тільки і їв, що шмат черствого хліба з салом, — їх тоді вистачило на кілька кусів. Відтак пригадав, що Комп’ютерна Діва була, за розповіддю таки Миколи, сувора вегетаріянка, тож міг лишень зітхнути: перебирати не випадало.
— Тут знайшла, — сказала Комп’ютерна Діва, — недопиту чвертку коньяку. Вип’єте до кави?
— А ви? — спитав, усідаючись.
— Я, мабуть, увіллю, — сказала, трохи помнувшись, Жанна й рушила до підвісної шафки. І хоча який був запаморочений, міг підтвердити ще одне давнє примічення Миколи Лика: Смикальською її названо недаремне, бо частина тіла, про яку була мова, дивно й своєрідно таки посмикувалася. Але це відзначив пригашеною свідомістю, отож узявся за бутерброда, який у моїй руці ледве не переломився, — така тонка була хлібна крайка.
Комп’ютерна Діва чинно сіла супроти мене, і я знову зміг побачити рибний холодець її очей, який не був весь ще виплаканий, але повіки мала набряклі, ніби трохи того заливу потрапило й туди, — це її, до речі, трохи й прикрашало. Але мені було не до красот цієї істоти. Влив собі до кави трунку — десь на чверть філіжанки, так само вчинила й вона — більше коньяку не було.
— У дивних обставинах нам випало зустрітися, — сказала Смикальська, тепло на мене дивлячись. — Колись до вас приходила, пам’ятаєте? Хотіла виправити свою неґречність.
— Чому неґречність? Висловили свою думку, а вона може бути прихильна, неприхильна й ніяка. І годі про те — не такий момент.