— Ага, ага! — проспівала баба Пуця. — Зайшла, любонько, вже в тяж? Той такий, що йому довго не треба.
— Хай його кінь скине, а другий потолочить! — сказала прибула.
— То не привороту хочеш? — здивовано спитала бабця. — Але нє, я не вбиваю, тілько привертаю, отож коли тобі цього треба, то поговоримо, а коли намислила біду на мою голову, йди шукай іншої, бо я добра, а добра морозом не диха.
І вона скромненько понурилася, ніби й засоромилася трошки, але одним оком, бо друге дивилося хитренько.
— А коли добре заплачу? — понуро спитала тінь. — Маю чим і не поскуплюся.
Бабця при цьому стала схожа на жабку, навіть так само очі вирячила й губи розтягла.
— Бачиш, золотце, — сказала тонко. — Коли б я когось загнала до Аверну й коли б доручила те Оркові, то люди, а вони, сама знаєш, чорнороті, мене б обплескали, як обплескують болотом лярву і злочинницю. Тоді б мене кат узяв би на дибу і почав би виривати з мене, як із комарика бідного, ручки й ніжки, а вони мені й так болять, — тужливо проячала бабця. — А ще б розбив мені крижі, а вони й так мені ломлять, що спасу нема. Нє, тут Орк не поможе.
— А що це за Орк? — спитала понуро дівка-тінь.
— А це такий капосник, хай на нього кат, не на мене.
— А ще якесь слово сказали…
— Аверн? Ну, це такий ставочок, як мій. Тільки мій зелений, з рясочкою, а той зі смолою. Мій ніби тічок, а від того й дим валить.
— Я вас не викажу! — твердо сказала прийда.
— Еге ж, не викажеш, — скрушно зітхнула баба Пуця. — Але ті чорнороті людиська і без твого виказу довідаються. А знаєш чому? Бо вони, як пси і сучки, вітер нюшать. А слова у вітрі залишаються, він їх і несе, як порохú. А пси і сучки з того вітру їх і вибирають і на свої язики кладуть, на них вони й печуться, як млинці на пательні. О, я це знаю! Отож коли хочеш привороту, допоможу, а звести зі світу… Ні, ні!.. Тоді мене, Боже збав, спалять чи за шийку почеплять, а в мене горлечко слабке, все мені болить, чуєш, як тоненько балакаю.
І вона скорботно схилила набік голівку.
— Гаразд! Тоді прикличте мені його! Прикличте, бо вмру! — останнє речення дівка-тінь не проказала, а прорепетувала.
— Дай дуката, — любенько сказала баба Пуця, — й прикличу, бо вони всі, курвалі оті, на дуката йдуть, як риба на приманку. А ще трошки додаси, то побачиш, яка сила в моїх чарах, хо-хо-хо! Трохи її є! Це коли б він, обіясник, бившись із татарвою, потрапив у Тартар, то й звідти його виведу.
— Що це за Тартар? — не збагнула дівка. — Це Крим так звуть?
— Та нє, не Крим, — терпляче пояснила баба Пуця. — А щось, як запалена піч. І вогонь мені його видасть, і повітря, і вода, і земелька свята — всі видадуть, ще й раді будуть. Але ти не поспішай, серденько. Почекай, поки народиться Діяна.
— Яка ще Діяна?
— Все в мене випитуєш, — блимнула баба Пуця. — Інакше її звуть Дзіванна-панна, і не твоїй, вибач, дурненькій голівці про це знать. Тож мовчи і диш!
І баба Пуця вибрела з копанки, не сколихнувши ряски, і підійшла до літньої печі, де стояли всілякі горщики, і почала там поратися. І поралася доти, доки минув день і з’явився місяць; тоді баба почала помаленьку змішувати з просом усяке зілля, докидаючи туди потрошки й трути, скільки хотіла й знала, і це чинила, ніби смачну кашу чи пирога їла, — любенько.
Прискіпливий читач (хай і на кшталт пані Ж. Смикальської) у цьому місці може сказати, що автор скрипту зажив методологічної помилки, хоч таке часто трапляється в красному письменстві: невідповідності лексики героя з ним самим (чи з нею).
— Хіба може знати, — скаже цей причіпливий невіра, — проста баба-чарівниця, яка навряд чи бачила на своєму, хай і безконечному, баб’ячому шляху хоч одну писану чи друковану книжку (такі в церквú, сказати б, не ходять); так-от: чи може знати така неотеса бабисько античну мітологію, а віщає сяка-така про Орка, Аверн, Тартар, Діяну? Автор тут явно, скаже презирливо пані Ж. Смикальська, пересобачив.
Але я не "пересобачив", пані Ж. Смикальська. Все пояснюється просто. Якщо пам’ятаєте, я сповістив, що про смерть князя Семена Лика "Київський літопис" подав тільки те, що він загинув од чарівниці, — і жодних подробиць, принаймні нічого не сповістив, як це відбувалося і який тоді був обряд чарування. А мені це конче треба описати, коли хочу оповісти цю історію не лише докладно, а й історично правдиво. Так-от, пані Ж. Смикальська, цей обряд, до вашого та інших моїх зоїлів відома, докладно описав у знаменитій "Роксоланії" Себастіян Кленович ще 1584 року, а що обряди в часі мало змінюються, свідчить поемка Симона Пекаліда "Чари", надрукована 1614-го, а вже звідси до 1621 року, коли відбувається наша дія, минуло всього сім літ. Отак-от, саме С. Кленович у мову чарівниці вкладає отого Орка, Аверн, Тартар і Діяну, а я, може, й грішний, зате старанно óписа того чарування по-учнівському переписав і травестував, а зміни в опису чиню, щоб ніхто (зокрема й ви, пані Ж. Смикальська) не звинуватив мене в плагіяті. Тут же засвідчую, що розглядаю того описа як документальне свідчення, крім того, подаю харч для прихильників компаративної єресі в літературознавстві.
Отож я спинився на тому, що баба Пуця готувала для жінки-тіні приворот. При нагоді те-се в дівки розпитувала, відтак запросила повечеряти молочною кашею, хоч жодної корови вона не тримала, одначе мала в себе достатньо й молока, й кисляку, і сиру, й сметани, і масла; як вони, сякі-такі відьми, те дістають, не зникло знаття й дотепер. Однак це не до нашої теми. До нашої ж буде опис темряви, яка наливалась у світ цілком так само, як здоєне в чарівницький (чи у відьомський) спосіб молоко від чужих корів, але те молоко, на противагу справжньому, швидко чорніло, перетворюючись у чорнило, бо щось його таки чорнило, — можливо, та пітьма, що точилася від крижаних чорних очей дівки-тіні, чи лише від її тіні, чи від неї-тіні, важко сказати. Відтак почорніла й баба Пуця, котра досі була в білому. Бо як тільки день погас, загасла і її біла одежа, ставши спершу сірою, а тоді синьою, а по тому й зовсім чорною. І коли це сталося, баба раптом почала рости: на сажень, а тоді ще на пів.