І цього разу Комп’ютерна Діва принесла Миколі червоні троянди, а серед них одну оранжеву. Що значить такий принос, міщухам пояснювати не потрібно, але вихідцям із села це навряд чи зрозуміло: отже, червоні троянди — заклик до кохання, а оранжева — образ порозуміння. Зауважу, що Комп’ютерна Діва була уроджена киянка, хоча батьки — ні; принаймні мати була з Житомирщини так само, як і Микола, — це Коза сповістила у свій третій прихід, і я про те ще оповім. Цього разу вона, п’ючи в описаний спосіб кавусю, яку називала "кавка", ніжним козячим голосом оповістила, що після попередніх двох зустрічей — під час Миколиної лекції перед хором і на її весіллі — була в них ще й третя: Велимир запросив Миколу на концерт, на якому грали Прутнюковий твір, тобто він став уже й композитором. На цей концерт з’явилися за його наказом винаряджені його жони; Миколу посадили біля автора музики, біля якого з другої руки сиділа не вона, Коза, а перша Велимирова жінка, єдина, якій він платив (неофіційно, звісно) аліменти, хоча дітей вони не мали. Загалом же працювала вчителькою французької мови і була з-поміж них найвередливіша, через що й зуміла вициганити у Велимира додаткове утримання. А вже за нею, виструнчившись, гордо стриміла Комп’ютерна Діва; про решту жінок вона Миколі не оповіла.
— Хіба мене тоді не помітили? — наївно мекнула Коза. — А я так старалася!
— На жаль, ні, — чесно проказав мій приятель, який, треба зазначити, міг щось утаювати, але брехати рішуче не вмів. — А чого ж ви старалися?
— Бо ми були знайомі, — незворушно сказала Комп’ютерна Діва. — А я не терплю, коли знайомі відвертаються, це принаймні нечемно.
Помовчала з хвилю, трохи покусавши випиті губи, щоб вони хоч так зачервоніли, і мовила, зітхнувши:
— Добре хоч, що на жаль.
І церемонно підтисла губки, які знову стали як випиті; навіть такий безнадійний туман, як Микола, поволі починав розуміти, що вона з ним почала свою гру, а може, й не вона, а ті бісики, що завмерло висіли, вчепившись лапками з кігтиками в його плоть, а у ватяних гніздечках щось ворухнулося.
Забув сказати: коли Микола знову йшов робити каву і, звісно, зачепив її коліна, цього разу оголені, бо в прозорому капроні, то знову перепросив, на що почув: "Пусте! Не страшно", — а коли повертався, то Коза й цього разу розглядала книжки і щоб пройти, він легенько взяв її за осиний стан, відсторонюючи. Але вона під цю хвилю засвітила таку всмішку й полила на нього такий чар, що бісики в його закамарках прокинулися, розплющили очка й солодко потяглись. Він же цього разу не вибачався, отже, не казала й вона своєї примовки про те, що їй не страшно, — але страшно, як мені гадається, зробилось у тій ситуації не їй, а йому; зрештою, хтозна!..
Отже, на тому концерті, призналася Комп’ютерна Діва, вона на Миколу позирала, але він надто заслухався Велимирової музики (чи вдавав, ніби заслухався, віддячуючи за запросини), і її від тієї музики почали чорти брати — виокремлюю цей фразеологізм, отже, без чортів не обходилося, хоч твердо переконаний, що не чорти грали з моїми героями, а тільки мойри, якщо мойри й чорти не є те саме.
Оповідаючи, Коза ковтала помаленьку свою кавку, хоч Микола давно свою випив, тож мав змогу помилуватися з її елегантності при цьому майже ритуальному дійстві. Можна було б сказати, що Комп’ютерна Діва "кавкає", але це була би пересада, бо звуків Миколина візаві, елегантно споживаючи каву, не видавала; часом, правда, з’являвся тонкий, як у кози, язичок, але для якої операції — Микола не застеріг.
Тут вона й розповіла про своє суворе вегетаріянство; власне, фанатичним вегетаріянцем був Прутнюк, отож саме він переконав своїх жінок, яка це гидота — їсти падлину, адже вбиті тварини — це те саме, що падло. При цьому Микола помітив, що це напівпристойне слово дисгармонує мову Комп’ютерної Діви. Згодом вона почала вживати ще одного вульгаризму: задка позначала словом на "ж", і саме тоді Микола засумнівався, що та літера у псевдонімі Смикальської, придумана Велимиром, означає Женя чи Жанна, хоч слово "Женя" також вживається двозначно.
Але про вегетаріянство. З усієї їжі, що її травить людство, Коза залишила для себе лише буряк та сир, яких уживала й у компонентах, наприклад вінегрет, сирні бабки, буряковий паштет із цибулею, сирники; борщу не вживала категорично, бо взагалі відмовилася від перших страв (від зайвої води товщають), а особливо ненавиділа манку, бо її, як була дитиною, насильно годували манною кашкою. Буряк вона не відварює у воді, бо тоді він водянистий, а готує на парі; зрештою, так делікатніше. А загалом, коли признатися, то вінегрет, сирні бабки і все інше готує для неї її мама, яка, правда, вегетаріянства від дочки не запозичила, але має власні химери; зрештою, не вона ж була жінкою Прутнюка? А ще часом дозволяє собі гречану кашу, та, боронь Боже, не молочну, бо в дитинстві Козу перегодували саме молочною кашею. Додається до її меню ще кілька цукерок, щоб не сталося знецукрення організму, але дуже помірно, бо від солодкого товщають також.
— Зате я, — сказала Комп’ютерна Діва й поважно подивилася на Миколу, — чудово заварюю чай. Мама так заварювати не вміє. От!
Це все було розказано таким беззаперечним тоном, що Микола, розглядаючи її трохи вибалушеними очима, повірив не лише у твердість її характеру, а й у те, що з цієї твердині її не зсуне жоден танк.
— То ви, як Коза-дереза? — іронічно спитав.
І тут виявилася несподіванка: Комп’ютерна Діва, хоч і була начитана, цієї елементарної, здається, всіма знаної, казки ніколи не чула: якась дивна дірка в її вихованні; можливо, мати із застороги, щоб єдина улюблена доня не взяла собі за житейську програму приклад Кози-дерези, вилучила її з кола читання майбутньої Комп’ютерної Діви, адже сліпа не була й добре бачила доньчину подібність до кози. А проте частину житейської програми Кози-дерези вона опанувала самостійно, адже й Коза-дереза "бігла через гребельку і схопила води крапельку, бігла через місточок і схопила один листочок", — різниця ж була в тому, що Коза-дереза лукавила, а Коза Комп’ютерна до того ставилася виключно серйозно; зрештою, свою програму засвоїла не під упливом художньої літератури, а завдяки непорушному авторитетові Прутнюка, який розробив цю програму не без свого егоїстичного інтересу, про що вже йшлося. Тож Микола, як княжий (хоч і сумнівний) нащадок, вирішив виправити цю історичну несправедливість і розповів Комп’ютерній Діві ту казку, але завбачливо, лише в першій її частині, коли Дід пас ту невдячну Козу. І хоч Микола вжив цієї алегорії як жарту, але Комп’ютерна Діва (назагал вона почуття гумору мала, навіть сміялася там, де Микола й не думав жартувати) сприйняла її цілком серйозно. Миколу принаймні втішило, що, маючи почуття гумору, не належала до феміністок, які піддалися цьому вивихові тільки тому, що мали стовідсоткову відсутність почуття будь-якого гумору, не кажучи вже про прихований.