Здається, розбуджений інтерес у Теодорові взяв гору, бо звів задуману голову і сказав, як і раніше, наївно — не забуваймо про стан сп'яніння, в якому перебував:
— А де ж вона візьметься, та, з якою хочете мене звести?
— Хочеш побачити? — спитав зраділо Дід.
— Готовий, він уже готовий! — захитав гусячою голівкою Гусак, і його вузесенькі губи розтяглися в усмішці, відтак подобали більше на жаб’ячі, бо які в гусака губи?
І Дід гримнув тричі кулаком по столі, а на той постук до покою, де відбувалася розмова, впливла дівчина, на яку Теодор видивився так, що його очі повернулись у нормальний стан, але випнулися з орбіт. Але лице дівчини від диму, яким густо наповнився за час цієї балачки покій, залишилося затуманене, тож Теодор уздрів її шию, яка чомусь затуманена не була, її щільно охоплював вузенький, вишитий заполоччю комірець, а творився той від загнутих брижів сорочки, сама ж сорочка — рясна. Рукави широкі, зібрані біля п’ястей у комірці, а вище ліктів перев’язані, на них — полики, тобто вишиття. Волосся запліталося по-шляхетському — в ріжки, тобто у дві коси біля вух, перевиті навхрест: ліва коса до правого вуха, а права — до лівого, на тімені вони зв’язувалися виплітками, хоча Теодорові здалося, що то уплітки. З підкісника випливали різнобравні стрічки, прикрашено стрічками й голову. Спереду заткнуто велику квітку, а до потилиці йшли дрібніші, на грудях пишалося кілька разків намиста. Стрічки приколото до лубка, зробленого з лика, що сподобалося Теодору, адже він сам був Лико, саме лико обвите стрічкою-биндою, при кінці — чорна оксамитка, а по версі — вузька блискітка; бинди приколото до лубка шпильками із червоними голівками, а ще там виднілися червоні биндочкові шнурочки. Убралася дівчина ще в спідницю, що спадала до передків червоних чобіт.
— Ну, то що? — урочисто-гордо спитав Дід. — Хіба не краля? Таку кралю хоч западися, не віднайдеш.
— Краля, то краля, — самими губами сказав уже зовсім зморочілий Теодор. — Але хто вона така?
— Добрих батьків дитина, — мовив Дід, обсмоктавши вус і виплюнувши. — Коли ж тобі вподобалася, вважай — відбув оглядини. Тепер можемо піти й до її батьків, в яких і попрохаєш її руки.
Дід обсмоктав другого вуса і так само виплюнув, очевидячки, через урочистість моменту.
— Отак зразу?! — перелякано сказав Теодор.
— А чого зволікати? — спитав Гусак, потрусивши голівкою. — Дівчина сподобалась, а коли так, про нуду свою навіки забудеш і будеш жити — мед пити, бо кожна дівка, поки дівка, — мед.
— Не мели дурниць, — обірвав його Дід. — Підемо до її батьків?
Але Теодор піти будь-куди вже не міг, бо остережні сили, які ще в ньому залишалися, перетворились в особливий клей, десь такий, яким у лісі змазують пеньки, коли ловлять птахів, — ті до них і приліплюються. Тож Теодорова сідниця твердо приклеїлася до лави; хлопець тоскно подумав, що він у цьому світі й справді птах, але чи хто зможе його від тієї лави відірвати, не пошкодивши тіла? А ще сталося інше диво, яке він згодом у віршованому житії припише святому Макарієві Токаревському, бо дим, який снувався від люльок звідників і вряди-годи здобував іпостась димових істот (саме вони досі й покривали обличчя кралі), раптом ховати те лице перестав, хоч і вчіплювався відчайно прозорими кігтиками. І це сила святого їх немилосердно з того обличчя здерла чи змела, і Теодор із жахом побачив, що образ кралі і носатий, і рогатий, а ніс іще із закандзюбинкою, а ланіти ніби й поморщені, хоча на них і намальовано по червоному яблучку, та й узагалі парсуна та надмірно помальована, а біля закандзюбини проглядали ще й виразні вусики, правда, також покриті білилами, а очі зоріли на нього по-яструбиному, як це дивиться, бува, птах, забачивши малого пташка.
І на Теодора Петровського-Лика раптом напала гикавка, а його зморочіла голова, завдяки дбанню святого Макарія Токаревського, прояснилася аж так, що раптом запримітив, чого не зрів раніше: на столі стоїть не одна пляшка, а дві, тож, не бувши в час того короткого просвітлення дурним, Теодор вирішив перевірити, чи з тієї ж пляшки пили звідники й він сам. А крім того, що не терпів, коли з нього сміялися, ще більше не терпів, коли його дурили. Тому набурмосився, став поважний, а лице, ба ціла голова, вкрилося червоною барвою: і лице, і вуха, і боки, і потилиця, і шкіра під волоссям, від чого й волосся змінило колір, а до голови й шия, навіть очі червоно зблиснули; відтак бовкнув, ніби каменя до води кинув, віршем:
— Спасибі вам за дбання. А тепер… тепер вип’ємо ще на коня!
— А чи подужаєш після того піти до її батьків? — остережно запитався Дід.
— Ні, — чітко й цілком тверезим голосом сказав Теодор. — Нóги мої вже й тепер не несуть, але ваші ще понести вас зможуть. Отож ви собі підіте, а мені поспішати нікуди. Бо й очі погано бачать, і я вашої дівки не роздивився. Отож до її батьків поїдете самі.
— То це питимемо на коня ми, а не ти? — спитав, очевидно, також заморочений Гусак.
— Саме так, — категорично сказав Теодор. — Бо я, скільки пам’ятаю, в себе вдома.
— А навіщо нам їхати до тих батьків? — усе ще заморочено спитав Гусак. — Це ж ти захотів з нею пізнатися, не ми, ми з нею пізнані.
— Бо мені, коли що треба, то виспатися, — сказав Теодор і позіхнув так, що горішня його губа майже дісталася стелі, а долішня опинилася близько поверхні столу.
— Що це ти говориш? Що говориш? — залопотів Гусак. — Виходить, що проганяєш нас?
— Ідіть к бісу! — трубним голосом (можливо, це в ньому пробудився героїчний дух князя Семена) мовив Теодор. — А може, к лісу, бо, по-моєму, скільки втямив, ви й не люди, а щось, Боже прости, не казатиму в хаті. Тьху, тьху, тьху! Вже я сплю, і нема коли мені з вами розбалакувати.
І він позіхнув удруге цілком так само, як позіхав уперше, тоді приплеснув губами, чого першого разу не чинив, а відтак завмер, як Мамай на звісній картині, і йому здалося під ту хвилю, що Мамай почав йому тепло пригравати на лютні солодкої колисанки.
Тоді Дід різко повернувся до дівки, яка все ще стовбичила при вході, і Теодор просвітленим на мить оком уздрів, що та Дідові підморгнула. Старий тихенько захихотів і витяг з-під столу третю пляшку із синього скла.