Небо, здається, цілковито лягло на горби, через це вгорі не було жодного літака чи вертольота, а коли б вони були, то літуни побачили б на просторому полі замерзлої річки дві постаті у химерному танку, а химерному від того, що кавалер стояв до дами не обличчям, а спиною, і не так танцював, як незграбно тупав, ніби кошлатий ведмедисько; зате по-справжньому танцювала дама, тобто Адама, дивно викручуючись і горнучись у благеньке пальтечко, а ще й позаганявши руки в рукави того пальтечка, бо рукавиць не мала. А ще дивне було в тому, що обличчя в обох залишалися неживі, ніби це виступили бозна для чого з могил мертвяки й намагаються відійти якомога далі від місця вічного спочинку.
Ішли мовчки, і тільки на півдорозі Адама спитала, власне крикнула чи каркнула, як ворона:
— А він дома є, той Пшоно?
— Де ж йому буть? — відказав Єва. — Жене самограй і грошики лічить.
— Це я спитава тому, — крикнула у спину своєму кавалерові Адама, — шо, не випивши, додому не дойду!
Але на те Єва не відповів, бо що тут відповіси; зрештою, він її попереджав, що погано вдягнена, отож це її турбота.
Пшоно жив на хуторі Бровари, що розсипав кілька хаток по крутій горі, поробивши на ній тераси. Очевидно, колись посельці хутора не самогонку гнали, а варили пиво, бо чого б така назва, але то було в такій далекій минувшині, куди не сягала пам’ять навіть посельців хутора, а свого літописця там не знайшлося. Зрештою, і самогонку, як знали всі на околиці, гнав тільки Пшоно, до нього й ходили, бо Пшоно брав за трунка не тільки гроші, а й украдену курку, підкопану картоплю, цибулю чи моркву, чи й буряки, навіть лахи, коли не були дуже вже замацьорені, але в борг не давав категорично.
— П’яниці, — повчально казав кожному цей розсудливий чоловік, — люд непевний, і нащо мені бути з тобою чи іншим ворогом? Бо коли мені довжка не віддаси, — казав тому чи іншому розумно, — то вже мені й враг, а я ворогів у цій жизті мать не жилаю, отож і подумай своєю капустяною головою, — віщав мудро, ще й пальця вгору мудрасно ставив, — нащо мені в жизті такий клопіт? Бо коли ти мені враг, маю ставитися до тебе як до ворога, а ти мені й ножа колись між ребра всунеш, коли допечу. А я хочу жизті мирної і з людьми жилаю жить по-хорошому. Через це тобі, та й нікому, в борг ані краплини не дам, знай це як дважди два і друзякам своїм перекажи.
Отакий головатий чоловік був той Пшоно, отож ніхто на нього серця не мав, бо казав правду, і це могли збагнути навіть капустяні голови п’яниць. До речі, за вкрадену на сільському полі капусту самогона давав, а от за капусту їхніх голів — ані грамини, бо ця капуста, любив казати, таки негодяща. Він жив одинаком у мацюпенькій, якій тільки бракувало курячих ніг, хатині на одну кімнатку, до якої притулено повітку, саме в тій повітці і стояв самогонний апарат, а сторожило халупу троє вгодованих великих псів, зі шкури яких можна було б пошити куди ліпші шапки, як та, в якій був тепер Єва, однак тих псів голими руками не візьмеш, бо ніколи не ходили нарізно, а все разом, та й від хати не віддалялися. Але п’яниць знали добре, очевидно, за запахом, отож дозволяли їм вільно підійти до хвіртки, хіба незлобиво гавкали — не так, щоб відігнати клієнтів, а щоб викликати господаря до них, — а коли Пшона вдома не було, то амплітуда їхнього гавкоту ставала така, що прибульці відразу ж розуміли: треба звідсіля вшиватися. Ось до якого чоловіка йшли Єва з Адамою, отож, коли підійшли до хвіртки і пси залящали, Адама зітхнула з полегшею: Пшоно був удома, а це значило, що не доведеться повертатися, не полікувавши собі кишок та голови.
І справді, рипнули двері і на порозі став чоловік, якому віку не визначиш за барвою чи блиском волосся, бо голову мав цілковито голу — не було в нього не тільки волосся, а й брів, навіть вій, і таке сталося з ним, як усі знали, через маруху, яку колись необачно прийняв до себе і яка мала роботу на складі ліків чи на якомусь хімічному, — цього до пуття ніхто не знав; факт той, що облила хабаля, тобто Пшона, якоюсь бридотою за те, що він, як казала, здівався над нею, після чого волосяний покрив з його голови, навіть з вух та з носа, зійшов так капітально, що Пшоно після того не мав потреби й голитися — єдина вигода цього нещастячка; шкіра од тієї операції не попеклася, але побабіла, а в голові ниточки, здається, посплутувалися, бо саме після того Пшоно почав виголошувати мудрі сентенції, одну з яких подано вище. Отож і тепер, побачивши Єву з Адамою, вишкірив зуби й прорік:
— Світ перекидається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва чоловіком без мужеських возможностей. Чогось хотіли?
Цю тираду він прокричав, бо собаки гарчали, ніби трактори з увімкнутими моторами.
— Підійди до хвіртки, — байдуже сказав Єва.
— Хм! сказав Пшоно. — Це значить: ви без дєнєг! — і рушив до них. — Ну підійшов, то шо?
— Понімаш, у нас таке діло, — сказав Єва.
— Діло таке, що дєнєг нема, а випить хочете, — сказав Пшоно. — Це я знаю! Що принесли?
— Та ось її, — мотнув шапкою, зробленою тим-таки Пшоном, Єва.
Пшоно погасив усмішку й пильно озирнув Адаму.
— Тіки шоб не здівався, — сказала тоненько Адама.
— Хм! — озвався Пшоно. — Але ж вона нікчемна і страшненька.
— А ти вуччий? — ошкірила пацючі пощерблені зубки Адама.
Пшоно почухмарив густо зарослою рукою зовсім не зарослого черепа.
— Да, і це правда! — згодився він.
— Шо маєм, те й принесли, — апокаліптично сказав Єва. — Ти ж знаєш, надурняк не прийшов би.
— Канєшно, сказав Пшоно. — Бо надурняк не даю.
— І я надурняк не даю! — знову ошкірила пацючі зубки Адама.
— А з тубою не разгуваруваю! — несподівано гаркнув Пшоно. — А з твоїм хазяїном.
— Він мені не хазяїн! — верескнула Адама.
— А чого ж привів тебе, Адамо? — спитав мирніше Пшоно. — Када веде переговори, то на цей мент він твій хазяїн. Правильно, Єв?
— Правильно, — буркнув Єва.
— А отже, зробимо вивод: коли б не був твоїм хазяїном, то тебе я вгостив би, а він тут при чом?
— І це правда, — сказав Єва. — Я її й привів. Я за неї і одвічаю!
— Скільки просите? — спитав Пшоно.
— Півлітра і закусить, — сказав Єва.
— Півлітра є, а закусить — не дуже, — прорік господар. — Я їм шо? Пшоно! Ну, може, і яблуко: свіже чи квашене.