— По-моєму, вона дурна і коли вип’єш, — мовив байдужно Єва.
— Це ти так з дамою говориш? — образилася Адама. — Ми ж з тобою одноквасники!
— Коли то було! — буркнув Єва.
— Кови не було, все’дно! — переконано проказала Адама, — помагать дру-дружку довжні.
Тут для дослідників місцевих говірок треба дати довідку, що Адама вийшла не з якихось нікчемних кугутів, а з діда-прадіда була житомирянка й належала до людей того рідкісного тепер типу, які й досі вживали вимови, запозиченої, можливо, з варшавського діалекту, тобто замість "л" казали "в", а це чинили й колись тільки жителі району, котрий зветься Павлюківка, а в тамтешній вимові — Паввюківка; до речі, їхні найближчі сусіди із Закам’янки (ще рідкісніший етнічний тип) уживали замість "л" — "ґ", але тільки в певних позиціях: мовили "людина", але "зґидень", мовили "ліс", але "зґий" і так далі. Я б цього, тобто автор, може, тут і не зазначав, коли б точнісінько так, по-закам’янецькому, не говорила Євина покійна матінка, походження Єва був корінного закам’янецького, отже, ці ортоепічні властивості до оповідання опосередкований стосунок мають.
На цьому діалог вичерпався, але кватирка не зачинилася, хоча подоба обличчя зникла, — Єві залишалася можливість за нагоди Адаму гукнути. І він на своєму місці простояв, може, ще з годину, притому зрухнувся тільки для того, щоб зняти шапку й опустити лацкани, поторохкотівши засохлою шкуркою, а тоді насунути на голову знову. І, здається, саме ця невелика акція спричинилася не до того, що хтось до Єви підійшов із принадною пропозицією, — було захолодно, і Євині компани вигрівали свої просякнуті спиртами кістки по хатах, хоч як незатишно було їм біля власних жінок, — а до того, щоб його голові, чи гувуві, як казала Адама, додалося трохи тепла, а відтак у змерзлому черепочку почали повільно розмерзатися мозкові звивини чи й ниточки, а коли розмерзлися, то й попливли, хоч неквапно, але таки відчутно, — а може, саме так сприяла йому сьогодні доля? Відтак почав перекидати те й те, шукаючи виходу із ситуації, бо майже був певний, що сьогодні розв’язання проблеми, як кажуть бюрократи, само від себе не відбудеться, тож треба вдаватися до ініціативи, як кажуть ті ж бюрократи. А що певну ролю в пробудженні Євиної голови відіграла шапка, тим і почав мислити в унісон з історією тієї-таки шапки. Тож скільки міг, повернув голову і сказав:
— Слиш, Адама, ти ще тута?
— Тутечки, — миттю з’явилася у кватирці подоба жіночого лиця.
— Щось нічо не случаїця, — сказав повільно Єва. — Може б, до Пшона пішли?
— Він же даремно не дає, — мовила Адама.
— То ти дай! — так само байдужно сказав Єва. — Він до баб ласий!
— Шо ти собі думаєш! — верескнула у кватирку Адама. — Він же зращенець! Не стидно тобі!
— Та не стидно, — затурбовано сказав Єва. — Я ж тебе не принуждаю, а придлагаю, а ти як собі хоч! Я постою!
За спиною у Єви ярісно плеснула кватирка, очевидячки, Єва образив Адаму в найсокровенніших її дамських почуттях.
Знову перетворився на статую, лив сіру воду погляду, і перед ним стелилися біло-сірі задимлені горби, на яких майже лежали ще сіріші хмари, дув звідтіля вітер, хоч не крижаний, а таки холодний; здається, від того тепло почало видуватися з-під його собачої шапки, пошитої тим-таки Пшоном, а коли так, ниточки в голові перестали плестися чи пливти, а помаленьку примерзали до біло-сірих хмар його мозкових півкуль; відтак у душі, а може, у шлунку ще більш защеміло, бо, відверто кажучи, почав побоюватися: не задовольнити йому гострої сьогоднішньої потреби; зрештою, даремно й мову ту почав, бо ці баби такі вередливі, що ліпше діла з ними не мати.
І от, коли він із півгодини покупався в солодко-понурих хвилях чорного настрою, знову почув, як за спиною відчинилася кватирка.
— Стоїш? — спитала Адама.
Він тільки смикнув кожушаним плечем.
— Нічо не придумав?
— Придумав, — сказав Єва. — Але ти ж не хочеш!
— Сьодня якийсь день нехароший, — сказала печально Адама. — Так мені кишки крутить!
— І мені крутить, — згодився Єва. — Повиздихали вони, чи шо?
— Не хочеться йти до того Пшона, — так само печально озвалася Адама. — Аж гувува бовить, так не хочеться!
— То й не йди! — буркнув Єва. — Але, бачу, без Пшона сьодня не обійтись.
— А кови б пішва, — обережно мовила Адама, — ти б не дав надо мною здіваться?
— Чо ж, не дав би! — так само байдужно сказав.
У квартирці тяжко зітхнуло.
— Не знаю, що й придумать, — скрушно зітхнула Адама. — Кишки крутить, гувува бовить, настроєніє паршиве…
— Коли так, то пішли!
— Аве я при тобі те буду дєвать, — трохи верескливо сказала Адама, — шоб він надо мною не здівався. А кови шо, ти йому — в морду, в морду! Добре?
— Можна, — байдуже мовив Єва.
— Вучче б я тобі дава, — скрушно сказала Адама. — Ти хоч мій одноквасник!
— Мені цього не тра, — мертвим голосом повів Єва. — Не інтерисує! Ото ще сто грам — це інтерисує, а того уже не тра!
— Да, казава Маруська, що в тебе присохло, — співчутливо мовила Адама.
— При Марусьці я ще міг! — кволо обурився.
— Аве це буво п’ять год тому, — значуще сказала Адама. — Не знаю, що й дєвать?
— А шо собі хоч! — буркнув Єва. — Я придложив, а давать тобі! Я можу ще постоять!
— Зара вийду! — зітхнула Адама.
І вона вийшла: в благенькому, обстріпаному осінньому коротенькому пальтечку, не застібнутому, а загорнутому пола за полу, в хламидній спідниці, що витиналася з-під того пальтечка, в простих колготах, протертих на колінах і грубо зашитих, у капцях і простоволоса — волосся пригрібане, але давно не мите, тож висіло пелехами.
Він глянув на неї півмертвими очима.
— Оце так одяглась! — сказав байдужно. — Нам же через річку йти.
— А чо? Не ховодно, — легковажно сказала Адама. — Туди дійду, а назад тепва буду, — і вона ошкірила потемнілі пацючі зуби, де-не-де й щербаті.
Знову смикнув кожушаним плечем і важко двинув дорогою, не озираючись, а за ним, як курка за півнем, зігнувшись, бо вітер дув ув обличчя, ступала Адама. Єва ж ішов повільно, розмірено, ллючи з очей півзамерзлу воду погляду, і так вони доплуганилися до річки, покритої снігом. Слабко втоптана стежка вивела їх на середину, її подекуди замело, тоді Адама втуляла капця у Євин величезний валянцевий слід.