З такими почуттями вступив у двір, і перший тут його зустрів пасивний дійовець цієї вистави Пес, котрий виявився аж такий ґречний, що виступив із буди, повівши носом, ніби прочував, що оновлення ситуації може приневолити цього напівчужака знову пригостити його ковбаскою; поки що, подумав Пес, він, цей квартирант, поводивсь, як свиня: ковбасою поманив, але давати перестав. А що собачий нюх розвиненіший за людський, то Пес у своїх розмислах мав цілковиту рацію: Іван видобув із папки кілька кавалків ковбаси, і Пес із акробатичною вправністю схопив її на льоту, підстрибнувши в повітрі й витворивши класичного собачого обертаса. Його морда натурально наблизилася до Іванової фізіономії, і хлопець, очевидно, через вищеописане збудження відкрив для себе, що Пес вельми схожий на Аркадія Петровича. Це зовсім не було дивиною чи даниною так званій химерній прозі, бо собаки часто бувають схожі на господаря чи господиню, залежно від розкладу своїх симпатій, а буду, як пригадаємо, лагодив йому не хто, як Аркадій Пастух. Але це відкриття виштовхнуло з Івана Василевського іншу думку: коли Аркадій Петрович — то поданий долею образ-знак, щоб показати, ким він, Іван, став би, коли б залишився в цьому домі назавжди, то Пес, безсумнівно, образ-знак, котрий може з’явити, що станеться далі з Аркадієм Петровичем, а фактом, щоб так думати, й був спосіб, яким він поєднувався зі своєю незаконною жінкою, тобто таки собачий. Така чудна думка на хвилю зупинила рішучість Івана Василевського, але йому запекли завбачливо покладені в кишеню штанів гроші за прожиття. Треба до цього сказати, що, перш ніж повернутися сюди, Іван подумки розіграв сценку, як саме віддаватиме ті гроші, навіть приготував потрібні слова, загорнувши їх у папірчика власної рішучості й поклавши на поличку правої, чоловічої, отже, мужньої частини свого мозку.
Але життя досконаліше гри, як сказав Панас Мирний, правда, не пам’ятаю де, отож сцена, яка розігралася далі, відбулася за цілком іншим розписом, через що мені вкотре постав перед очі кін.
Розсувається завіса, і я бачу Сферу, розділену на клітини. Іван увіходить до неї ззовні до коридорця, а в прочілі уже стримить барилькувата постать господині з майже затемненим лицем.
Її грубі ноги розставлено — можливо, з огляду на Кота, бо той, поки відбувається діалог, робить довкола ніг-стовпів вісімки, солодкаво мружачись і приїсно муркаючи.
— Де це ви пропали? — схвильовано вигукує господиня. — Я вже вулнуваться почала.
— Бе-бе-бе! — пробекав Іван Василевський.
— Що, з’явився блудний син? — весело проказує з-за плеча господині кругле лице Аркадія Петровича, воно привітно усміхнене. — Ми вже думали: з вами шось случилось.
Іван ошелешений, бо вони аж зовсім не знічені від того, що він зазирнув у їхню сокровенність, принаймні господиня дивиться на нього цілком телячими очима. І, може, через ці очі Іван відчуває, що груди йому пробиває меч.
— Хочу попросити… у вас… вибачення, — витискає він засохлу пасту з тюбика. — Прийшов… заплатити вам.
І тут побачив, що обличчя Таїсії Іванівни солодко розпливлося й почало нагадувати кисіль чи желе, бо, здається, її переживання через його пропажу ґрунтувалося саме на боязні не одержати тих грошей.
— Я думаю, — сказав цілком усупереч їхнім таємним розмовам, так само визираючи з-за плеча незаконної половини, Аркадій Петрович, виглядало, ніби він знову готувався перегнути Таїсію Іванівну, але вже в цьому прочілі, але не встиг, тому й стоїть ззаду, — шо вам у нас жилося харашо і претензій у вас до нас не може буть.
— Так, але…
— Вам у нас не наравиться? — кисіль (чи желе) обличчя Таїсії Іванівни миттю скис.
— Бачите… — пробелькотів Іван.
— Не треба нічого бачити, — суворо й двозначно сказала Таїсія Іванівна. — Живемо під одним дахом, як одна сімня, а в сімні…
— А коли сімня, то сіють сім’я, — поставив веселу мамризю Аркадій Петрович.
— Веди себе прилічно, Аркаша, — цнотливо мовила Таїсія Іванівна.
— Та шо він, шуток не пунімає? — оскалився Аркадій Петрович.
Тим часом Іван Василевський витяг цілком змокрілою рукою з кишені гроші й тицьнув Таїсії Іванівні. Її рука якось дивно підскочила, хапнула гроші й блискавично засунула десь у грудях.
— Хазяїн тут я, — невдоволено сказав Аркадій Петрович. — І деньги маєте віддавати мені.
— Не діждеш! — верескнула Таїсія Іванівна, але миттю отямилася й знову подивилася на Івана телячими очима. — Ви вже йому звиніть, — сказала вибачливо, — бо коли починаються дощі, з ним шось нехарашо дєлаїться. Отож, коли шо і дальше вам буде казаться странним, не обращайте уніманія, закривайтеся на гачка і сидіть собі. Бо він трохи больний, наш Аркадій Петрович, у нього даже припадки случаються… Але він не опасний… правда, ти не опасний, Аркашенька?
Над плечем Таїсії Іванівни світилася луджена бляшанка-парсуна Аркадія Петровича — образ внутрішнього спокою, покірливості та вибачливості. Іванові здалося, що колись бачив це лице, коли блукав по художньому музеї чи на якійсь виставці: Мамай чи Будда?
Ситуація ставала хитка, ніби Сфера дому перетворювалася на Сферу корабля, якого розхитували немалі хвилі. І якось так складалося, що Іван не мав жодної принагідної шпарини, в яку міг би вставити намислене тверде слово про відмову від дальшого тут проживання. Виходило, що не він чинивсь винним у тому, що вліз у їхній інтим, а вони, тож не виявляли щодо нього жодного обурення чи ніяковості. Це Василевського розладнювало. Але найбільше замикало рота, що його союзник, той, котрий переконливо намовляв якнайшвидше покинути цей дім, колишній пожилець райської землі та патріархальних звичаїв, зробивсь у цій ситуації підспівувачем своєї незаконної половини й тільки раз заявив, та й то кволо, свою волю, коли пожалів, що комірні гроші перемандрували не в його песю лапу, а в пишний розхит грудей Таїсії Іванівни. І хтозна, як воно сталося, а різкі слова, загорнені в папірчика Іванової рішучості й надійно покладені на поличці правої (чоловічої) півкулі його мозку, так і залишилися там лежати, а він сам відчув себе псом, якого покарано за переступа в такий лагідний спосіб, отже, про те, щоб його прогнати з дому, й мови не було.