— Ви мене, конешно, звиніть, але маю до вас серйозний розговор.
— Засвітіть світло, — спокійно сказав Іван Василевський.
— Нє, я хочу, шоб це було між нами. Поговоримо й так.
І він сів на єдиного стільця, притому так, що світло від ліхтаря з вулиці обливало його чи робило примарно жовтим із чорним (така барва зветься умбра).
— Я вже готувався спати, — невдоволено сказав Іван.
— І напрасно, — голосним шепотом проказав Аркадій Петрович. — Нічо не помітили?
— А що маю помітити?
— Вона уже почала, — свистячим шепотом проказав Пастух.
— Почала — що?
— Те, що я казав… Ну, магію… Не замітили?
— Хочете, щоб я до неї не наближався й не балакав? — злегка і, як у нього траплялося, завідверто спитав Іван.
— Нє, не то! — шепнув Аркадій Пастух і якось так повернувся, що світло з його круглого видка зникло, і обличчя цілком почорніло. — Хочу вас придупридіть. Шоб не зав’язли, бо починається…
— Ні в чому я не зав’яз! — голосніше, ніж треба було в такій таємничій ситуації, сказав Іван.
— Ша! — засипів Аркадій Петрович. — Накличете!
— Накличу — що?
— Взрив! Чи то, як то кажуть правильно по-українськи, вибух! Це не шуточки!
— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Іван, бо таки не розумів.
— Ще зрозумієте, але то буде потом.
— Таж нічого поміж нами не було! — знетерпеливився Іван, бо Аркадій Пастух своєю робленою таємничістю почав його дратувати.
— Конешно, — згодився той. — Бо вона, сказать, як це в природі бува — павук, і я вам уже, по-моєму, про це казав. І я це знаю, а ви нє! Бо як приметів: ви не зразу всьо понімаєте, а постіпенно. А вона тимчасом плете!
— Та що, чорт забирай, плете?
— Чорта це ви правильно згадали, бо може, це й не вона, а він плете. Сєть! От придивіться до природи, — сипів Аркадій. — Муха туди чо’попадає? Бо тої сіті не бачить — так у неї глаза устроєні. Коли б муха ту сєть бачила, то чорта лисого туди полізла б — вона осторожна. А влазить, бо й павуку тра пітаться. От ви: кажете, нічо між вами не було, а я своїми глазами бачу, що є. Бо муха сєті не бачить, а друге существо — добре. Пойняли мене?
Іван ошелешено мовчав.
— Зараз я вам усе популярно розкажу, — він повернувся так, що обличчя з чорного знову, вкрившись умброю, пожовтіло. Відтак зблиснули очі й зуби.
— Думаєте, чо вона нам улибочки посилає?
Іван мовчав.
— Да, конешно, ви образованіший мене, але в дечому я більше пунімаю. А чого перед вашим вікном малює ті свої дурацькі картіни?
— Все ви побачили, — іронічно сказав Іван.
— Да, бо маю опит і не хочу, щоб і ви були як муха. Ви чистий парінь, а вона, кажучи по-музьки, курва! Вам може показаться, що все це нічо: улибочки, картіну перед вікном малює, красіво, правда? Але ви чому вступили з нею у разговор? Бо вже за павутинку крилечком, сказать, зачепились. Не кажу, що потрапили в сєть, нє, це ще рано — за павутинку зачепились, сильніше махніть крилечком — вирветеся. І вам тоже начебто інтересно! А тепер скажіть, тіко чесно: вона придлагала вас намалювать?
— Так! — чесно сказав Іван.
— Ото-то! — підніс пальця Аркадій Петрович, і той пожовтів у світлі від ліхтаря. — Бачите, я всьо наперед знаю. А чого? Бо маю опит. Баби вони хитрі, а дурні. І всьо дєлають за тими самими прийомчиками, так само, як і павук. Подумайте: сєть малесенька, а пространства — ого скільки! Лети собі, муха, куда хочеш, а вона в сєть преться! Я ж дєлаю так: хочеш шось понять у цій жизні — на природу дивись, да! Тіко вона, природа, і научить по правді.
І йому, Іванові Василевському, здалося, що він і справді муха —— Аркадій Пастух умів переконати й застрашити. Зрештою, хіба цього ж не помічав і сам? Змислово прочував, що тут не все так просто: павуків може бути й два. Не лише Людмила зі своїми прийомчиками, примітивними, як визначив Пастух, а й він — цей Аркадій. Бо коли він такий мудрий, чого сам зав’яз, а в цьому признався. І не тільки зав’яз, а й сам перестав бути мухою, перетворившись у павука. Відтак на нього, Івана Василевського, готувалася не одна, а дві мережі. Дві, а може, й три, бо існував ще один (не вельми задіяний) персонаж — Таїсія Іванівна. Відтак Іван провідчув те, що й у інших ситуаціях: мислительну машину йому заклинило, ніби хтось усунув у ґвинта, котрий сік воду буття, грубу залізну палицю. Заскреготало, машина пихнула й зупинилася.
— Я втомився і хочу спати! — сказав Іван примхливо й трохи сердито.
— А я вам уже всьо сказав, — мовив лагідно Аркадій Петрович. — Ви умніші за мене, то й розсудіть, я вас не насилую. Моє діло вас придупридіть, бо ви мені наравитеся — як я сам у молодості. Да, колись і сам був такий, отож я на вашій стороні, а не тих курв. В них, сказать, один інтерес — мухи; я ж, може, й не такий образований, як ви, а тоже не дурак!
Він встав і вимкнувсь із кімнати — втомленому Івановому мозкові здалося, що й цього разу пройшов крізь зачинені двері, хоч це була звичайнісінька ілюзія, — Іван аж нітрохи не був марновірний, і те, що закамуфльований мозок міг сприйняти за містичний прояв, пояснювалося елементарно. Зрештою, всі атеїсти заперечують Бога також на цілком елементарному рівні, а він був вихований у тодішній школі саме так та й тепер у цьому дусі продовжував виховуватися. Як то кажуть: атеїсти не вірять у Бога, аж поки припече.
11
Але конструкція характеру Івана Василевського проста не була, бо на звичайний розум щойно відбута розмова примусила б його принаймні обмислити сказане. Зрештою, Іван чудово знав інтереса Аркадія Петровича: відшити чергового залицяльника від Людмили, в яку, напевне, був закоханий чи, грубіше кажучи, втюрений, незважаючи на всі мудро владжені резони. Але хлопець і справді втомився, бо день видався непомірно напружений, таке його зморювало, бо не був людиною швидких реагувань; коли ж сильно втомлювався, його мізківня ніби зачинялася на замка, а як тільки торкнувся подушки, миттю пірнув у сон. І чи тому, що вивчав тоді античну історію, чи через нагад про райську країну Аркадію, йому привидівся храм богині кохання Афродіти в тій-таки Аркадії, огороджений муром із портиковою спорудою самого храму, із ксоаном, що зображав Афродіту, — постать, що виходила з розкритої мушлі й вельми нагадувала Людмилу. На шиї в неї поблискувало перлове намисто (Людмила також носила схоже намисто, ясна річ, перла були штучні), а побіч стояла дволика герма Гермеса, бога шляхів, але чудна: один лик з’являв обличчя Таїсії Іванівни, а другий — Аркадія Петровича. Зрештою, це видіння було короткочасне, у миг ока, і тільки на початку засинання, бо решта простору, у якому перебував у час мріння, була порожнечею барви умбри, що переливалася чи в сірий, чи в цілком чорний колір. Зрештою, така гра барв під час засинання типова для Івана Василевського: сни йому снилися напрочуд рідко і дуже короткі, одні коли засинав, інші — коли прокидався, і завжди у формі статичної картини, а не дійства.