Їхня дочка (так Іванові уявлялося напочатку, потім тут з’являться корективи) Людмила — висока, темна, вже не першої молодості, але й не останньої, стоїть біля вікна, дивиться на краєвида, а на її лиці — загадкова всмішка, яка й красить її, і спотворює, ні, таки більше красить.
Мій однокурсник, як був: у пальті й капелюсі, сидить на стільці, а що дія відбувається восени й у кімнаті досить холодно, то запалив електроплитку, яку видобув із валізи, і простяг до жевріючої плями худі, з довгими пальцями руки. Руки рожево просвічувалися. За вікном пливуть сутінки, які в кімнаті майже загусли.
Загалом Іван Василевський любив поринати в такий стан — отупілого запаморочення, і саме воно тепер на нього набігло. Вслухáвся у глухі звуки, які з’являлись у Сфері: господиня клацнула вмикачем; господар почав тупати, ніби ходив кімнатою, і тільки там, де зачинилася Людмила, панувала глуха тиша. На ту пору Іван ще не знав, скільки кліток у цій Сфері і хто в якій перебуває — просто вгадував. Невідь-чому думав про того позира, яким його нагородила Людмила, — уважного, темного, трохи пронизливого, в ньому прочувався інтерес до нього, але не відвертий — такі речі важко сховати. Зате не було при знайомстві з Іваном інтересу ні в господаря, ні в господині, хоч Таїсія Іванівна щось чемно цокотіла: про те, що йому буде в них "харашо", що вони люди спокійні, а коли щось трапляється не так, бо "в сімні всяко случаїться", то щоб він "не обращав уніманія". Вона, Таїсія Іванівна, була переконана, що йому в них "понаравиться"; он Феді "дуже наравилося". Федя також був, бо це він привів Івана. Отож стояв і загадково всміхався:
— Да, — сказав він, — у вас мені жилося харашо. — Але в мене така вже, пунімаєте, вдача: такий я, що на одному місці довго не втримуюся, як то кажуть: шило в мене в м’якому місці. Іван же мій друг і спокойний парень — вам понаравиться!
Саме тоді Людмила на нього пильно й подивилася. І не тільки пильно, а уважно, темно й трохи пронизливо.
За вікном — вечір: густий, сірий. Здавалося, це від нього впливає в Сферу, чи, властиво, клітину її — кімнату, напружений спокій, і це було перше, що Іван відчув, переступивши цього порога. Так, ніби кожну клітинку повітря налито тривогою, природи якої не розумів. Електрична плитка жарила на всю міч — червоне коло на підлозі, розпечене коло, у свіченні якого також прочувалася тривога. Дозвола на те, щоб палити плитку і щось на ній варити, він дістав, бо в них у хаті, сказала Таїсія Іванівна, досить тепло не буває. Вони через бідність палять скупо, а за електрику… ну це таке, можна й не платити, але коли він такий принципіяльний, то має платити додатково — фраза загадкова, що могла означати, що вони вживають так званих "жучків", щоб менше платити. Власне, було так. За світло, сказала господиня, платити не тра — це вони беруть на себе, а коли він хоче платить за плитку, то "пожалуста". Він спитав, як вони це вирахують?
— Так, як платив Федя, — сказала господиня й повела у Федин бік бровою.
— Мєлоч, — сказав Федя і назвав цифру.
Оце про такі речі думав, уже лежачи в ліжку. Плитку поки що не вимикав, хай собі! Потім перемкнув думки на інше: його, очевидно, посів дур, коли згодився сюди перебратися. У кімнаті гуртожитку жило їх четверо, а у Сфері їх також четверо; тож гуртожиток ніби залишався такий самий, незважаючи на розділення стін. Звуки лунали в домі чітко, ніби були й самі люди загнані й не мали звідси виходу. Дещо визначав за гірше: там були люди, до яких призвичаївся, а з цими ще мав уживатися. Але тоді, коли Федьо запропонував сюди переселитись, у ньому спрацювала якась задавнена туга; очевидно, втомився від гуртожитського життя і запраг таки відокремлення, а воно тут усе-таки більше, як там. Тобто запраг власної мильної бульбашки, хоч і не власного даху — про власний дах думати ще не випадає.
Здається, найближче до нього була кімната господаря — хтось там ходив. Отак з одного краю в другий, ніби звір, загнаний до клітки, — скрипіли половиці. Це дратувало, тож впіривсь у коло електричної плитки, яка, здавалося, то розширяла його, то звужувала. Кімната наповнилася рожевим світлом, яке змішувалось із примарним сутінком, і в тому сутінку він раптом побачив на стіні навпроти портрета. Це була аматорська мазанина, але впізнати можна було таки Федю Сала — вирячився на Василевського, ніби хотів щось йому сказати, але через мальовану статичність поховав слова в роті; Іванові навіть здалося, що бачить ті поховані, скорчені і здохлі слова. Одне було дивне в тому портреті — очі, справжні, живі, напрочуд майстерно відтворені. На вустах же, саме за якими ховалися ті несказані слова, лежала чи ж бо хитра, чи підступна всмішка. Іван здивувався: чому Федьо портрета не забрав? Завтра про це спитає під час лекцій.
(І він спитав, скажемо наперед. Відтак довідався, що портрет — витвір Людмили. Чому не забрав? Але ж то така мазня! Зрештою, сказав Федьо, коли Іванові той портрет не до шмиги, то Федьо його забере. Коли ж йому байдуже, хай залишається, бо на новій Фединій квартирі його ніде вішати. А ще… треба спитати в Людмили, бо та йому портрета не дарувала, а лише намалювала й повісила в кімнаті… Що? Та ні, "нічо дивного, абникнавєнна вещ, — сказав Федьо. — Коли тобі моя фізія противна, то зніми, будь ласка, і закинь під ліжко. Я на тебе не обіжусь. Адью!")
Іван подумав, що це він і вчинить. Бо Федина фізіономія чомусь була йому не до шмиги, що ідентичне до слова "противна". Власне, не так. Той портрет дивний: де б не був у кімнаті Іван Василевський (навіть не полінувався встати й перевірити), Федині очі пильно стежили за ним, ніби повертаючи зорками. Містика? Ні, просто Іван був такий наївний, що не відав: це елементарний малярський ефект, і таке можна помітити на будь-якому портреті, а ще на ту пору Іван Василевський поняття зеленого не мав, що містикою портретів свого часу надмірно користувалися готичні письменники, отож, можливо, трохи її є й насправді. Це тим більше прикладалося, бо останнім часом Іван був роздратованим. Отож першою дією (коли не вважати на запалення електричної плитки) в цьому домі стало те, що він зняв портрета Феді Сала й без жодного пошанівку до свого нареченого приятеля закинув під ліжко. Але під ліжком знайшов іншого — Аркадія Пастуха, очевидно також написаного Людмилою, бо й цей був аматорською мазнею, але цілком з Фединим портретом однотипною, тобто написаною в тому ж стилі. А коли вже прочувається стиль, подумав Іван Василевський, то картини можуть бути й не мазня. Ця мудра думка його заспокоїла, отож вимкнув електричну плитку й утомлено, відчуваючи солодку втому, простягнув під ковдрою ноги, видихаючи з грудей зайве повітря.