— Чо це вони завили? — спитав Єва.
— Сочуствують, — тоненько проказала Адама, якось дивно вигинаючись мурашиним тілом. — Хай співають, чуствітельно виходить… Ти на них не сердься, Єв, вони хароші!..
— Прожени їх, Адамо, — стогінливо сказав Єва. — Недобре мені… хочу побуть сам.
— Нє! — категорично і не без вереску сказала Адама. — Вони до тебе прийшви посочуствовать, і маєш те уважать… А када і я тобі не нужна, то можеш вигнать і мене. І здихай сам без догляду і сучуствія!
І вона церемонно підтисла губки — не так червоні, як чорні, і не так повні, як усохлі.
— Ну, харашо, хай виють, — здався Єва. — Напрасно ти брала… в Маруськи ті таблетки… Це вона ж… Кожуха угробила… І знала… шо мені їх несеш?..
— Нє, — категорично мовила Адама. — Я сказава, шо собі, й забоживася. А вона теперички в церкву вазить, то могва й повірить… Кромі того…
— Шо — кромі того? — зі стогоном спитав Єва.
— Кромі того, я подумава, — сказала тоненько Адама. — Достать табв’єтки в другом мєсці нема де… то й подумава… — і її заклинило.
— Що ж ти подумала, капустяна твоя голова? — запитав Єва.
— Напрасно мене обіжаєш, — сказала Адама, знову церемонно підтисши губки. — Я все про тебе думаю, і гувува в мене вумна. І в шкові я вучче за тебе вчивася…
— То шо ж ти подумала? — спитав твердіше Єва, бо йому відпустило.
— Подумава: так чи не так, а тобі вмирать сигнав прийшов. Тож подумава: Кужуху ті табв’єтки пошкодили, а тобі не пошкодять, тільки влегшать тобі стражданія. А мені так тяжко дивиться на твої стражданія!
І вона заревла, як мале дівча, трубно й важко, і зелені сльози градом посипалися їй на щоки, звісно, щоки не рожеві, а прив’ялі й доста чорненькі.
— Ну от, і ти тепер виєш, — сказав Єва. — Всі виють: і ті, і ти… Один тіки я…
А друзяки й справді за дверима вили. Здається, проспівали пісню раз і почали знову, а коли підходили до того куплету, в якому батько, мати й жінка не плачуть за бурлаченьком, а лише товариші-дружбани, то їхню платівку мов заїдало й вони повторювали приспіва не раз, а тричі.
— Нє, я нічо! — похопилася Адама. — Я бівьш не буду. Хочеш, в'яжу ково тебе і погважу — мо’, векше буде?
— Не хочу, — сказав тужно Єва.
— Ну, харашо, я в’яжу, — схлипнула востаннє Адама. — Ти не стісняйся, я ж твоя одноквасниця!
І вона лягла коло нього й почала гладити, приказуючи якісь дурниці:
— Ти хароший, Єв, хароший!.. Такий красівий у моїй рубашечці… А кови ми буви в шкові, то я в тебе вв’юбйона бува… І теперички я тебе юб’ю, бо мені тебе жавько і хочу тебе догведіть… Розсвабся, Єв, розсвабся… Я тебе догвежу, не думай!
Лежав напружений і мовчазний. Ніби вкладали його в труну. А за вікном усе ще продовжували вити ту саму пісню, все ті самі "Забіліли сніги", його дружбани-компани: два голоси підвивальні, а мелодію вів чистий, ясний, високий, чудовий, ніби божественний тенор.
9
Єва помер спокійно, цієї-таки ночі, уві сні. Адама дуже швидко заснула біля нього, зморена алкоголем, гонами й переживаннями. Спершу дико хропла, а тоді притихла. Коли ж хропла, Єві хотілося, щоб її біля нього не було, праг-бо спокою. Зрештою, і дружбани у дворику вгомонилися, а що було літо, повкладалися тут-таки, на моріжку, але не побіч, а розкидано — хто яке собі місце знайшов. І почали співати іншої пісні — тієї ж, що її першою завела біля Єви Адама. І те хропіння долинало аж до Єви через вікно і двері. Але його сприймав інакше, ніж Адамине, може, через те, що було віддалене, — попри все було приємно, що, хоча й вигнані, дружбани його не покинули, а залишилися побіч, виспівавши жаль та печаль. Відтак не захотів, щоб їх не було, а навпаки. Місячне світло вливалося крізь закіптюжене віконце й розливало простором кімнати синє й неживе світло, творячи сині й неживі тіні. Єва сів, намацав біля ліжка таблетки, захопив скільки міг і почав ковтати по одній, запиваючи водою з кухлика, — здається, повірив у те, що сказала Адама, тобто що це отрутні таблетки, бо саме ними колись був отруєний Кожух, четвертий його приятель, котрий мав нещастя прийняти до себе в пожильці ту чортицю. Але про неї Єва не думав, як і про ту іншу Маруську, котра колись була його останньою жінкою, та й узагалі не думав про жодну жінку, навіть ту, яка біля нього хропла, бо жінки — це світ пристрастей цього світу, а він од них був уже далеко. Отож лежав безмовний і безрухий, видивляючись на місячні тіні, що блукали його кімнаткою, ніби сліпі, з протягненими для помацу руками, адже саме вони мали всіх заспокоїти. Те вони й учинили: одна підійшла, виступивши з хатки, до Партизана й перевернула його зі спини на бік. Друга, так само виступивши (бо що для них стіни?), рушила до Обертаса й затулила йому місячною долонею рота, а третя взяла попід пахви Кашу й посадила його під парканчика, обіперши спиною, бо тільки в такій позі Каша не хропів. Ще гавкали на околиці пси, але й до них рушили місячні тіні й позатикали кожній пельки, власне, напустили їм у голови синього туману. І пси позамовкали й поволоклися охляло чи п’яно до буд чи полягали на моріг. Відтак місячні тіні, ці робітники сцени, зупинились і прислухалися. Від шосівки гули авта, але вони змахнули місячними руками й ніби змели ті авта, як сміття зі столу. Відтак у цілому просторі залишився один звук — той, що його видавала Адама. Відтак до неї рушив сам бригадир робітників сцени і схопив невидимими пальцями Адаму за носа. Вона захарчала й повернулася на бік, зробившись скрученою у клубка кішкою.
Оце й був той момент, якого Єва чекав. Йому нічого не боліло, не відчував ані ослабу, ані млості, але й жодних бажань. Не хотів ані їсти, ані пити, не мав жодної потреби ворухнути хоч би якимсь вудом, тобто не мав жодного голоду й потреби. Нічого не згадував, тобто кіно пам’яті вже вистрокотіло бобіну із плівкою, нічого не загадував, бо ще жоден кінорежисер не зняв правдешнього фільму про те, що має бути, а всі фантазії на цю тему — брехні, брехні, брехні! Але теперішній мент ще існував, і це була не так дорога, як плин. І саме цей плин визначав: є він на цьому світі чи нема? Але він ще був. Тому мозок почав сплітати найтоншу з тонких мережу, яка почала загортати його в кокона. Оце й був образ спокою, якого праг. Солодкого й теплого, котрий і є плином. І він поплив у тому плині, як засмолений човник, а ще й обвитий пряжею, також осмоленою, який подобав на видовжене барильце, а виріза мав одного, того, в якому стриміло його лице. Відтак побачив обличчя зір, які складали одне велетенське — обличчя неба. Добре знав, що ніколи не сягне отих облич, але печалі не почував, бо добре відав інше: човник не занесе його і в яму із залізним коляччям та вогнем, бо це спитування вже пройшов. Але перед ним було щось більше за те, а може, й більше за обличчя неба, що складалося з безлічі облич зірок. І він пізнав назву тому найбільшому — НІЩО. Ніщо — те, що покриває все; Ніщо — те, що забирає і нічого натомість не дає; Ніщо — те, що заспокоює і що не відає жодних пристрастей; Ніщо — не земля, ні небо, ні повітря; Ніщо — не віра, ні надія, ані любов; Ніщо — не місячні тіні і не їхній бригадир; Ніщо — жоден театр, бо воно не знає дійства; Ніщо — не режисер, ані балетмейстер, ані той, хто тримає ниточки, прив’язані до рук, ніг чи голови ляльок; Ніщо — ні темрява, ані світло; Ніщо — ні синє, ані червоне — жодної барви, навіть не сіре. Ніщо — це спокій і звільнення. Ось що збагнув раптом Єва, людина без батька, матері, жінки і вже без дружбанів-компанів, бо їх прогнав, а тільки хіба з тінню дитячої любові побіч, яка знайшла його, — її теж хотів прогнати, але не зумів.