— Послухай, Єв, — сказав Партизан, відхукавшись після самогонки. — Ти готовишся умирать?
Єва хитнув.
— То скажи мені, пужалуста: вип’єш — умреш, не вип’єш умреш, какая разниця? То чи не лучче випить? Дай я тобі наллю!
Однак Єва заперечно, навіть рішуче захитав головою.
— Нє, пацани, я вже всьо! Тепер подивиться на вас хочу! Гуляйте, а я подивлюсь. І не убращайте на мене уніманія!
І знову з Адаминого ока випливла зелена сльоза і крапнула в підставлену тарілку з недоїденим м’ясом.
— І ти, Адама, йди гуляй, — сказав Єва. — Гуляй і не обращай уніманія! Не лазяй коло мене, а гуляй, бо я вже всьо!
— Тобі бовить? — спитала тихо Адама. — Випий табв’єтку!
— І таблеток більш не хочу! — просипів Єва.
— Не вип’єш табв’єтку, — рішуче сказала Адама, — я до них не піду і гув’ять не буду. Пий!
Усунула до рота таблетку і дала кухлика, щоб запити.
Друзяки, поки промовляв Єва, сиділи за столом нерушно, луплячись на нього, бо Партизан сказав у точку, тобто він це сказав, а вони подумали, отже, всі троє таки мали надію, що Єва тільки "хандрить", а може, й розігрує їх, як це не раз бувало. Але тоді, коли промовляв, у кімнатці щось сталося — ніби пройшов темний продув, чи прорух, чи тінь, чи дихання, чи казна-що. І вони, всі троє, від того заціпеніли. І раптом повірили, що Єва не хандрить і не розігрує, отож їм треба було те переварити. Відтак Темне ввійшло кожному до нутра і там чорно проварилося. І це тривало коротеньку мить, а коротеньку тому, що вони перелякалися: гульня їхня може й справді стати чорна, тобто прощальна. І щоб розмочити в нутрах оте чорне, знову випили, кожен наливши собі й не цокаючись.
— Ну, харашо, — сказав Обертас. — Харашо! Як хочеш, Єв, так і здєлаїм. Тепер твоя очиріть. Каша! Валяй! Тіки не співай заупокойну, бо ще не времня!
Каша в їхньому товаристві був співаком. Коли говорив, виходила таки каша, а як співав, то чисто, ясно і гарно. Але мав одну ваду: виводив тільки сумне. Через це він встав і сказав:
— Када нє, то я, воно сказать, але! Той те, коли може, нє?
— Хай співає заупокойну, — сказав Єва. — А потом шоб нічо заупокойного не було. Печи, Кашо, свої "Забіліли сніги".
Каша струснув головою, розвіявши довкола хвилю пархів, наче ті сніги, що забіліли; його дурні мигдалеподібні очі проясніли, прочистилися й стали печально-гарні, і з його горла раптом полилося щось синьо-біле, але безмірно сумне, і все про ті сніги і дібровоньку, і про те, що заболіло тіло бурлацьке біле, ще й головонька. І він двічі проячав про ту "головоньку", пускаючи очі під лоба і світячи більмами; і заспівав про те, що ніхто не хоче заплакати по білому бурлацькому тілові: ні батько, ні мати, ні жінка, а заплаче по-справжньому лише товариш його — і він двічі проячав про того товариша. Партизан з Обертасом сиділи з урочистими фізіями, Адама ж заридала. І тільки Єва залишався спокійний, лежав нерушно в білій Адаминій сорочці з розставленими кошлатими ногами, а на лиці прокреслилася навкісна смужка вуст, ніби йому було іронічно-весело від тієї пісні.
— Доста! — крикнув раптом Обертас, і його обличчя вчергове набрало барви не зарослої волоссям частини тіла однієї з мавпячих порід. — Разві ми прийшли по тобі вить, Єв? Хочеш, шоб ми по тобі вили?
— Да! — жорстко сказав Єва. — Бо всьо в мирі їрунда! І ти, Обертас, їрунда, і я. І Партизан, і Каша. Даже Адама — їрунда, хоч і не всіда. І часом, може, раз у жизні, нам тра завить! Поняв мене, чи ти тупий, Обертас?
Каша сів, ображений на Обертаса до глибини душі, і замотав головою, розсипаючи щедро пархи.
— Я, коли сказать, інода — од душі! — сказав він.
— Не обіжайся, Каш, — мовив Єва. — Всьо правильно зробив. Бо весь світ — їрунда, і ми — їрунда, і все…
І він скрутив двоповерхового матюка.
— А када всьо їрунда, — примружився Партизан, — то чи не лучче нам повеселиться, бо й вить — їрунда, а от веселиться це ще як сказать!
— Ти обормот! — повчально сказала, втираючи сльози, Адама. — І не пунімаєш момента. А хто не пунімає момента, той чувак, пойняв, Партизан? Чи ти такий дурний, шо тобі такого не пойнять?
— Через це я й придложив повелеситься, — криво всміхнувся Партизан.
7
І вони почали веселитися. Не відразу, а поступово розворухуючись, бо те Кашине виття ніби попекло їх, ніби кинуло самих до ями, чорної, липкої, повної болота чи кваші, що смерділа отим Темним, яке промайнуло у Євиній хатці й примусило повірити: все серйозно і вони прийшли на передпоминки, а властиво, попрощатися із своїм дружбаном. Отож почали видряпуватися з тієї ями, щоб стати такими, як були передоцім, перед моментом, якого не "пунімав" Обертас, а може, й Партизан. Бо Каша та Адама його "пунімали", а найбільше його розумів таки Єва, адже це до нього прийшла Біда.
Відтак вибирались із ями: анекдотом, жартом, хохмою, а тоді заревли пісні вже веселої, розтуляючи пащеки, з яких виривався сопух із шматочками пережованої собачатини, огірків та моркви. І ніхто з них і гадки не мав, що всі вони лише ляльковий театр, який тільки напочатку ляльковий, і їхні рухи — то не їхні руки, а посмик нитки. І їхні слова — не їхні, бо їх проказує за них Актор[2] під сценою чи на поді. А окрім того, існує ще один: Головний у цьому гротескнутому дійстві, який хоча й використав поетику лялькового театру, однак насправді є балетмейстером. Отож усе мало завершитися таки танцем, бо танець таки основа цього спектаклю. Тому він, отой Невидимий, пильно вдивлявся на той не піднятий над публікою, а навпаки — спущений у яму Євиної хатки майданчик, на якому й відбувалося дійство, і йому, може, було утішно, а може, й печально бачити, як ляльковий перетворюється у театр масок, бо кожен із дійовців, навіть Адама, налили в себе чародійного пійла, від якого людина й перетворюється на носія маски, що її вигадав для них шалений та незбагненний режисер — тим і стали масками-ляльками, що керуються таки ниточками. І в кожного дійовця маска була смішна: дурна, гротескна й почварна, але з ями сяк-так вони повилазили чи виборсалися. І тільки одного помилував той божевільний режисер — Єву, тримаючи його нерушним на ліжку й пустивши йому в голову трохи світла з прожектора. Воно й проливалося через очні виходи, хоч до компанів навряд чи доходило. Через це Єва по-своєму й сам ставав трохи таким режисером, а може, лише його часткою. І Єві здалося, що це й справді щось дивне, бо в ньому, крім Невидимого, всі є акторами, а глядач лише один — саме він, тобто частка режисера. Відтак театр масок поступово перетворювавсь у кіно-театр, ні, не кінотеатр, а через дефіс. І все те, що відбувалося за столом, стало ніби ретроспекцією. І Єва цілком міг переконатися, що бачить себе минулого і своє минуле, може, трохи й покривлене через модерністичні вивихи, але, по суті, глибоко реальне. Однак і ця покривленість була потрібна, через що режисер і вирвав з його язика кліщами своєї заповзятливості оті важкі, олив’яні слова, що все в світі — "їрунда". Дивився це кіно, інколи звеселяючися, а більше жахаючись. Адже залишав у цьому світі тільки його, бо кіно насправді — театр тіней, а тіні — це тіні і не більше. І їхнє існування залежить не від нього чи будь-кого з цих акторів, а тільки од світла, прожектора чи проектора, що їх пустив кіномеханік; коли ж світло гасне, а до цього увіч-таки йдеться (і Єва це твердо знав), то жодного кіна не буде, а всі тіні розтануть у просторі, як не один творений на цій землі міраж. І коли Єва це збагнув, йому захотілося заплющитися, що він і вчинив, відтак кіно пропало, залишилися тільки звуки, власне, розсипані в кімнаті слова, що виривалися з розхилених пащек, — якусь мить провисали в повітрі й безшумно лускали, ніби бульбашки, бо й слова — тіні. А всі разом, змішані, створювали кашу, тобто щось схоже на мову одного з другорядних героїв цього дійства, але не тоді, коли той співає, відтак учинялося щось на кшталт постмодерністичного белькотання (про яке дійовці вистави не мали зеленого поняття), але вони це белькотання захоплено витворювали.