Це й була головна причина, чому Єва ніколи не зачинявся на ніч, відтак, прокидаючись уранці, бачив не раз на підлозі якогось ганчір’яного мішка, що сопів, чвакав і пускав з губи слину або ж хропів, ще й удаючи із себе артилериста; дощаті стіни Євиної хатки звикли до того і тільки спочатку потрушувалися, а вже з певного часу зробилися нечутливі — не тільки людина до всього звикає, а й стіни та речі.
Але цієї ночі, коли Єва фатально почув бомкання дзвона і коли йому здалося — це його хатка стала дзвоном, до нього не прителіпався на ночівлю ніхто. Жінки ж, які періодично приставали до їхньої компанії, також ніколи не прилазили до Єви на ночівлю, бо Єва категорично того не бажав; отож коли з цього правила траплявся виняток (а жінки жахливо люблять винятки) і якась приповзала до його барлога — це був єдиний випадок, коли Єва навіснів, цілком позбуваючись філантропійної наладнаності, і, щось порикуючи та вигукуючи, викидав таких із запорозькою рішучістю за порога, потрушуючи при цьому великим розмірно, але цілком яловим кулаком.
Таку свою рішучість Єва пояснював друзякам так:
— Це таке капосне зілля, що пусти — не вилізе, ще й командувать почне! А нащо воно мені нада!
Але виняток із цього правила був і для Єви, притому лиш один — Адама, і це тому, що вона, за її висловом, Євина "одноквасниця", а ще тому, що Адама жила також сама, отож ніхто її з дому не проганяв, відтак не мала жодної потреби теліпатися вночі до Єви — принаймні такого ні разу не сталося. Але до хатки їй заходити дозволялося, і таким правом вона вряди-годи щасливо користувалася.
Відтак місяць з’являвсь у небі над цим вузьким географічним обширом, часом перетворюючись і в летючу тарілку, котра плавала в тому небі, як миска в саджалці чи тазику, коли щось треба прохолодити; а того ранку, коли Єва відмовився вставати, першою його порога переступила таки Адама. Переступила, але відразу остовпіла, побачила-бо: в Єви обличчя біле як стіна, власне, сіро-біле — саме такої барви були в Єви й стіни.
— А це шо тубі? — тонко скрикнула вона. Ротик розтулився, показуючи попсовані чи й відсутні зуби, а очка стали трикутними — зовсім такими, як і оте Око в небі, тільки там віко було одне, а тут два.
Єва мовчав. Коротко блимнув на неї, а тоді знову почав дивитися туди, куди зирив перше: в лівого кутка, де відпав тиньк і виднілася, наче ребра здохлої собаки, дранка.
— Ти шо, і разгуваривать не можеш? — спитала вкрадливо Адама. — Свиш, Єв! Мо’, ти забовів?
— Я вже давно больний, — сказав знехотя Єва. — А тепера…
— Шо ти таке говориш! — зверескнула Адама. — Нє, ти сьодня якийсь не такий! Може, врача визвать?
— Не тра, — повільно й печально проказав Єва. — Не поможуть мені врачі. Всьо, Адама, мені амба!
— Шо ти таке говориш! — ще сильніше зверескнула Адама. — Не кажи дурні, бо я вувнуваться починаю.
— Це не дурня, — повільно і спокійно сказав. — Мені вже капець!
— А ти одкуда знаїш? — спитала Адама, схиляючи чи похиляючи страшненьку головоньку до лівого рамена.
— Сигнал ноччю прийняв, — неохоче сказав Єва.
— Який такий сигнав? — зверескнула Адама.
— Не кричи, Адама, — немічно проказав Єва. — Як кричиш — це мені як гвозді в голову.
— Ой! — востаннє скрикнула Адама й відтоді перейшла на шепіт. — То ти тогó не встаєш, да? А я тобі чекушку принесва, щоб не самій! Давай, Єв, вип’єм, і тобі повуччає. Хоч, манну кашку зварю, в мене є манка, зара збігаю. Закусиш манною кашкою, і стане тобі харашо. Вставай, Єв!
— Нє, Адама, — трагічно сказав Єва. — Вже не буду ні пить, ні їсти. І вставать не буду!
— А оправиться тобі ж буде нада? — по-девотському проказа Адама.
— Коли не їси й не п’єш, то й оправляться не нужнó, — мудро сказав Єва.
— Нє, в тебе сьодня щось ненормавно. — Таки навєрно забовів. Давай, Єв, виквичу врача?
— Це в мене не відтепер, — сказав хрипко Єва. — Давно знаю! А сьодня прийшов сигнал. Отож тра собираться!
— Чо ж ти мовчав? — знову не втрималась і зверескнула Адама.
— Бо кому воно тіресно, — сказав Єва. — То моє, а вам шо? Гуляйте!
— Не кажи так напрасно, — переконливо проторохтіла Адама. — Ти ж мині один одноквасник, бо всі десь подівавися: розбігвися чи повмирави. А ти остався на мєсці!
— Вже і я не на мєсці, — спокійно сказав Єва. — Отож гуляйте, бо я вам не компан.
— І шо у тебе за бовєсть? — трохи хитренько спитала Адама — сподівалася, що Єва її розігрує, хоч, з другого боку, щось темне, сіре й слизьке переконувало, що таки не розігрує. Бо коли б розігрував, хіба б зміг би відмовитися від того, що принесла?.. Ні, мала підстави турбуватися.
І тут сталося несподіване. Крізь розчинені двері долинуло вороняче кракання і також тричі: "Кар, кар, кар!" І на це дивно потемніло Євине обличчя, а вуста стали навкосину, ніби хотів усміхнутися та й не зміг.
— Чула? Ото вона тобі й сказала.
— Хто вона? — скрикнула неймовірно Адама.
— Ворона, хіба не чула?
— Що ж вона сказава? — верескнула Адама. — Ти загуваруїшся?
— Назвала мою болєсть, тіко шо наоборот.
І Адама нарешті зрозуміла. З трикутних її очні впадини стали круглими, а самі очі — як пувички, брови підскочили аж до розтріпаного, побитого сивим волоссям чубка, а рот стулився, ставши тонкою, чорною рискою.
— І дуже бувить?
— Е, Адамо, — неохоче сказав Єва. — Іди гуляй, а про мене забудь!
— Шо ти таке кажеш? — обурено затарахкотіла. — Чи я не в’юдина, чи в мене серця нема? Побіжу до Маруськи на сквад — тої, шо Кужуха угробива, попрошу табв’єток, шуб не бувіво. Вона дасть, бо я в неї сьо-то прошу!
— Щоб і мене угробила? — вуста Єви знову стали навкосину.
— Аве ж ти сказав: тубі все’дно капець? — зчудувалася Адама.
— Капець, але не хочу, щоб мене хтось гробив, — сказав Єва. — Хай буде як є!
— Та я не про ті табв’єтки казала, шуб гробить, — заверещала Адама. — Я про ті, шуб не бувіво.
— Не кричи, Адама, — стомлено сказав Єва, — бо я здохну від твого вереску!
І Адама знову збовваніла, ніби якийсь чарівник чи відьма махнули рукою, тож і завмерла.
— Хе! — видихла нарешті. — Звіни! Це я розстроївась. Я тебе не кину, Єв, а догв’яджу, бо ти мені єдиний одноквасник, та й вупше!..
— До Маруськи не ходи! — стомлено сказав Єва.