— Сказала, — мовив, — що береш мене на ждівеніє, а де воно?
— До мене жив, — стоїчно відповіла Маруська, дивлячись на нього так, як любив дивитися і її пес, — проживеш і теперички. Любиш кататься — люби і санки возить, — тобто Маруська увіч давала знати, що годувати його не збирається, а тільки дещо в дім підкидає — і то хтозна заради кого: чи заради його, Вітьки, чи пса.
— Раньше мені мамка юшку приносила, — сказав Вітька. — Тепер же не носить!
— А чому не носить? — спитала Маруська.
— Сказала: хай тебе твоя лярва годує, а я, тоїсть вона, не збираюся. А ще каже: цього клятого псюру — притягла, каже, а я чужих псів, каже, годувать ждівенія не маю.
— Ну, я тебе тоже не збираюся кормить, — немилосердно сказала Маруська. — Мені тра якусь копійку зібрать, бо виженеш, де дінуся? — практично призналася Маруська. — За харошу хавку йди на роботу.
Але слово "робота" було цілком Вітьці Кожухові незрозуміле.
— Хочеш погнать мене ще й укалувать? — збурився він. — Ну, цього не діждеш. Нема в мене сили укалувать!
— То годуйся, як можеш і вмієш! — прорекла Маруська.
— А чим же платиш за кватіру? — спитав Кожух.
— Як і всяка порадошна женщина, — з убивчим спокоєм мовила Маруська. — Даю тобі, прибираю, варю, стіраю лахи, що — мало? А таблєтки?
І це була правда. Давніше, як уже говорилося, він собі не варив — приносила юшку, щоб не здох, матір, а як вона при цьому ґдирала, як ґдирала! Прибирати в себе й не думав, не прибирала й мати, адже були посварені, а зараз — чисто; тобто мав те, чого не вельми потребував. Лахи собі сяк-так мочив сам, змиливши, коли було мило, виполіскував та й вішав сушитися, а коли не було мила (частіше не було), то тільки споліскував; а що мав від Маруськи й задоволення, бо давала йому, тут уже не заперечиш. Маруська все, що стосувалося до її жіночих обов’язків, робила добре, старанно і без ремства, так само справно приносила й таблетки. Отож, у хвилини розм’якшення Кожух мусив признати, що з Маруською жити легше, і коли б не той клятий пес (він, бідаха, не poзумів, що в кожної жінки є такий пес, живий чи символічний), то він би взагалі до неї претензій не мав. Не була вона гарна й молода, дивилася вовкувато, але це його не вельми обходило, як казав його приятель Єва (зазначимо: казав ще тоді, коли не втратив чоловічої сили): "Жінка — це як бухло чи горілка: чи налита в кришталь, чи у кварту, — напій один!" — он як мудро колись, до втрати чоловічої сили, умів висловлюватися Єва, потім це в нього, тобто схильність зрідка говорити мудро, минуло.
— А чо’ думаєш: прожену тебе колись? — спитав Вітька в Maруськи.
— Бо мене всі проганяють, — сказала спокійно Маруська, — Я ж незаконна. А незаконних не люблять, попользуються та й женуть!
Він аж отетерів, почувши таке, і знову-таки рації Марусці відмовити не міг.
— Ну, від Пшона ти сама пішла, — сказав.
— Бо він свиня! — сказала Маруська. — І коли я йому те здєлала, то це все одно, що мене прогнав.
І це була правда, бо який чоловік після того, коли жінка облила йому голову якоюсь гиддю, від якої повилазило все волосся, таку б жінку тримав?
І тут, під час тієї знаменитої розмови, Вітьці Кожухові хтось ніби молотком по лобі цюкнув, як у тій казці: "Трах-цок у лобок, за хвіст та в торбину!" — тільки з тією різницею, що не хтось цюкнув Вітьку по лобі, а він себе, і ніхто інший схопив його за хвоста (бо й хвоста не мав, був-бо чоловіком без демонологічних ознак) і кинув у торбину, а це знову-таки вчинив із собою сам, і в тій торбині, тобто в нутрі його, щось заколотилося, а коли щось колотиться, то щось і збурюється, а коли починає грати, то щось виграє. Отже, у Вітьки з’явилася цілком раціональна думка: сходити до Пшона і одне — подивитися, який він має вигляд після тієї пригоди з вилитою на голову гиддю, а друге — розпитатися про Маруську, адже сам нічого про неї не знає. Була не з місцевих, а де її видер Пшоно, не відав ніхто — десь виловив із надр цього світу, а може, прийшла до нього як клієнтка по самогон, от Пшоно її й підчепив, бо він усіх підчеплює, тільки не всі на його гачки спокушаються. Але й ця думка малоймовірна, бо Пшоно, з видимої самоостороги, чужим самограю не продавав, резонно підозрюючи, що той чужий може бути підісланим, щоб піймати його, Пшона, на гарячому, — як бачимо, його голова була міркуюча, тобто наливав мірку і тримав мірку в голові, — а коли Маруська в нього з’явилася (було то років зо два тому, отже, протрималася в нього досить довго), то люди його типу, тобто самогонники, жили ще вельми остережно, щоб не потрапити на гачка. Але надто малоймовірна ця думка тому, що Маруська, — і це Вітька Кожух сприйняв не без здивування, — горілки не пила, отже, була якась загадкова, а це значить — не до кінця збагненна. Не вживала вона й таблеток, як оце мусить він, однак, прийшовши до нього, добре відала, що таблеток він уживає (зрештою, це розгадати легко: міг сказати Пшоно); друге незрозуміле в Марусьці: усі навкруги чудово знали, що Пшоно любить над жінками "здіваться", бо в нього побувала не одна, а ця прожила з тією "свинею", за її ж означенням, аж два роки, чи скільки там, отже, весь той час терпіла, а це довго! Ні, без розмови із Пшоном тут ради не дати, твердо вирішив Вітька Кожух, отож однієї чудової днини і керував свої стопи на моста, яким категорично заборонено ходити, не тільки їздити, і це сталося десь місяців за два по тому, як Маруська облила Пшонячу голову якоюсь загадковою рідиною.
4
Чому так довго відсував візита до Пшона Вітька Кожух? А тому, що, як усі ледачі чоловіки, звик усе відкладати й тягти, а по-друге, бачачи, що між ним і псом-козлом заходить до війни (бо щоночі виставляв того з власної постелі), Маруська поступилася, тобто почала зачиняти вхідні до сінців двері, за якими мав житло пес, на гачка. Отже, як бачить доскіпливий читач, проблема розв’язувалася елементарно: накинути гачка та й по всьому. Чому того не міг учинити сам Кожух? Таж із вельми простої причини: увечері ковтав таблетки, ставав одурманений, і лазив із Маруською та псом по хмарах, перед цим здолавши драбину, цілком подібну до Якової, і влаштовував на хмарині танці та боксерські змагання, а боксерські тому, що юного Кожуха один із його однокласників, на прізвище Силик, повів колись у боксерську секцію для підлітків, однак, попри всі свої старання, Вітька не зміг виграти жодного мордобиття і завжди падав, розкинувши руки й ноги, в нокауті, отож його із секції юних боксерів елементарно поперли, що поклало йому на серце жорстокого карба. Але, незважаючи на таке своє спортивне щастя, він часто марив боксерськими змаганнями, особливо коли перебував під одурманливою дією таблеток, і, що дивно, завжди ті змагання вигравав, тож не він, а його супротивники безсило падали, розкинувши руки й ноги, а він тріумфально всміхався, коли йому підводили переможну руку. Тепер же в його мареннях з’явився суперник-пес, із яким він, Вітька, й бився героїчно на хмарі і також завжди перемагав, отже, його чоловіча пиха ставала задоволена саме в такий спосіб, а ця значило: цілком позбувався комплекса неповноцінності, на який часто хибують чоловіки його подоби чи конституції.