Здавалося, кінець. Все. В таких нелюдських умовах, без зброї, пороху, спустошений табір уже міг тільки гинути під ударами шабель та копитами чужих коней... І все ж люди знайшли в собі силу і кинулись на ворога з такою ненавистю, б'ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцілілі селяни й міщани голіруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах крові, самі гинули десятками, але й ворожі ряди спустошували. Козаки й запорожці трималися до останньої краплі крові, вистрілявши набої, хапалися за шаблі, за голоблі, і бій не вгавав ні на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побоїщі, кидався де найважче, підбадьорював, піднімав дух, налагоджував оборону і мчав далі... Табір витримав перший навальний удар кінноти і цим врятував себе від остаточного розгрому. Гусари, охоплені жахом і панікою, вражені неймовірним зусиллям, з яким відбивалися повстанці, хвиля за хвилею відкочувалися назад. Їм здавалося, що не лише живі повстанці б'ються, б'ються й мертві...
Та ледве гусари відступили, як по спустошеному, згорілому й залитому кров'ю табору почала густо бити коронна артилерія, ядра шматували й терзали те, що вже не раз було пошматоване і розтерзане... Ховатися повстанцям не було де, ядра падали на беззахисні голови, але табір тримався. Поляки не відважувалися кидатися на приступ страшного табору, продовжували його засипати ядрами...
Над полем бою западав вечір. Небо на заході було криваве, наче й там клекотіла січа, і сонце хутко пірнуло в криваву млу. Козацький табір димів і горів, в калюжах крові конали поранені, бо нікому було подавати допомогу. Наче злякавшись побаченого, ніч поспішно вкутувала побоїще чорною пеленою, і довго-довго ще в пітьмі жевріли тисячі вуглин, конаючи, іржали коні, та вітер, гарячий, із запахом крові й диму, сумно завивав у степу...
Українська воля була залита кров'ю.
Через багато століть військові статистики й історики підрахують і запишуть в графу "Втрати в найбільших битвах у Східній Європі в XVII столітті" і битву під Кумейками: шість тисяч повстанців!
Серед ночі Потоцькому доповіли, що повстанці відходять у напрямку Мошен.
— Вашмосць! — звернувся коронний стражник. — Дозвольте переслідувати Павлюка!
Потоцький здивовано на нього глипнув:
— Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я радий, що Павлюк хоч відійшов і дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври Піррової перемоги хай залишаться комусь іншому!
— Вашмосць! А чому б не спробувати?
— Навіть мої старі жовніри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не бачили ще стільки трупів, — відповів польний гетьман. — Стійте табором! До ранку нікуди й ногою! Не вистачало ще в темряві вскочити у пастку!
Вийшов стражник, зайшов обозний.
— Як з кулями? — запитав його Потоцький.
— Витратили, вашмосць!
— Що? — аж здригнувся Потоцький. — Всі п'ятдесят тисяч?
— Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! — підтвердив обозний. — Це був жахливий бій, вашмосць!
— Ну і ну!.. — похитав головою гетьман. — На одну лише битву п'ятдесят тисяч куль! Я гадав, що їх вистачить на увесь похід.
— Саме так і я гадав, вашмосць!
— Гадав! Гадав! — вигукнув Потоцький. — Коли б ви менше гадали, а ліпше билися, то здолали б повстанців, не витративши і двадцяти тисяч куль! Іди геть!.. Стривай! Видай війську свинець, і хай спішно виливають кулі. Допоки не виллють, щоб і очей не стулили! Та виставте подвійну охорону!
— Слухаю, вашмосць!
Потоцький щільніше закутується в шубу, грузне в похідному ліжку, але тепла не знаходить. Зимно в палатці, зимно на душі в польного гетьмана. П'ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобі й чернь! Чотири полки, десятки допоміжних команд з іноземною піхотою цілий день гризли їхній табір і не взяли. Козаки відступили. Не втекли похапцем, панічно, а, протримавшись день, відійшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що, коли козаки повернуться і вночі нападуть на польський табір? А його військо більше не має куль...
Потоцькому стає жарко, вилазить з-під шуби:
— Ротмістре!
— Слухаю, вашмосць, — ротмістр з особистої охорони польного гетьмана сунув голову в палатку, ворушить вусами.
— Мої хоругви мають кулі?
— Так, вашмосць! Хоругви особистої охорони вашої милості в бою не брали участі, охороняючи вашу особу.
— Добре! Йди! Та пильнуйте мені!..
— Слухаю, вашмосць!
Потоцький трохи заспокоюється і знову закутується в шубу. Та ледве склепив повіки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки оточують табір... Жовніри хапаються за рушниці, стріляють, а звуку не чути.
— Ага, ляшки, — регочуть козаки, — жолудями тепер стріляйте!
Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув
зубами і, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козаків ніде не було. Всюди горіли багаття, жовніри спішно виливали кулі. До ранку ніхто з них і не приліг. Сиділи біля вогнищ хмурі, злі, майже не балакали між собою.
"Духом занепали, — не без тривоги подумав гетьман. — Ще одна така битва — і я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з своєю охороною!"
Вранці він побачив поле бою, всіяне трупами гусарів та жовнірів. І відвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. І хто б міг подумати, що чернь здатна на такий бій?! Досі не втямиш: хто виграв битву під Кумейками? Повстанці чи поляки? Він чи Павлюк? Втрати з обох боків величезні. Отож від черні можна всього сподіватися, а він гадав легко її розігнати.
Прискакав коронний стражник.
— Вашмосць! Треба швидше йти звідси, бо жовніри зовсім занепали духом. Це поле і... ці трупи їхніх товаришів… Трупів дуже багато, вони навівають сумні думи жовнірам. У війську повзуть нездорові балачки.
— Які? — запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.
— Різне базікають, вашмосць! Що нас, мовляв чекає попереду, коли чернь за один день стільки війська перемолотила? Крім того, жовніри починають знову нагадувати про жалування.
Цього ще не вистачало! На гусарів можна покластися, а жовніри, того й гляди, дременуть... Та ще й ці трупи, гори трупів!
— Передай війську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому жалування з власної казни! — сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед, що обманює, та іншого виходу не було. — Розвідку в Мошни послали?