Вискочив Остряниця, кашляючи й витираючи сльози від диму.
— Гетьмане! Де гетьман? Павле, це ти? Потоцький в обхід диму послав кінноту!
— Передай: швидше виходити з диму й окопуватися!
Та окопатися повстанці не встигли. Ледве вони вийшли з диму й спинилися на рівнині, як налетіла коронна кіннота. Окопуватися не було вже часу, й Павлюк велів спішно оточити табір возами, виставивши голоблі навстріч коням... Похапцем встановили гармати.
— Ближче підпускайте! — кричав Павлюк. — Цільтеся влучніше! Бережіть порох та кулі!
Коронна кіннота не сподівалася на опір повстанців і жорстоко поплатилася за свою самовпевненість. Перший залп гармат і самопалів з-за возів скосив кілька хоругов. Недобиті залишки спішно відкочувалися назад, давлячи кіньми свою ж піхоту. Потоцький зрозумів, що мить критична. Аби не дати повстанцям як слід окопатися, ні, тим більше, перегрупувати сили, не рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирі гусарів.
Козаки їх підпустили поближче, а тоді вдарили з-за возів шквальним вогнем... Полетіли коні, загрімкотіли обладунками гусари, падали на чорний від попелу сніг... Але кілька їхніх хоругов все ж прорвалися до самого табору. Бій спалахнув між возами. Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками. Ті, падаючи з коней, гуркали своїми панцирами, верещали й хрипіли, коли їх душили й товкли, і в тому хаосі важко було що розібрати. Та нові й нові хвилі нападників вихлюпувались на табір, і одними голоблями боротися з ними було важко. Проте боролися... Ось пробіг з голоблею Скидан, вискочив на воза й почав молотити ляхів по головах. Трахне — летить гусар, гуркаючи своїм обладунком.
— Готовий! — вигукує Скидан, потягне люльку і нового гусара по голові обамбурить. — І цей готовий!..
Ось пробіг з колесом в руках Гордій Чурай, бачить, зчепилися двоє, селянин і гусар. Навернув колесом гусара.
— Як у нас в Полтаві! — блиснув зубами й подався з своїм колесом в саму гущу. З довжелезним шворнем в руках пронісся Остряниця і давай молотити, аж грім стоїть!.. Павлюк з Биховцем удвох однією голоблею вергають.
— Раз, два!.. — розмахнулись і трахнули. — Пан чи пропав, двічі не вмирати!..
Покотилися гусари... Всюди тріск і гуркіт, брязкіт заліза, передсмертні крики, хрипіння коней і удари, удари... Беззбройні селяни й міщани голіруч стягують ляхів, б'ють дрюччям, ціпами, колють косами, швайками, душать за горло... І ворог не витримав натиску беззбройних людей...
— Тіка-ають! — пронісся клич. — Пани ляшки втікають!
— Гармаші! — крикнув Павлюк. — Бийте по бігунах! Самопали, вогонь! Мушкети!..
Спалахнула стрілянина. Козаки б'ють по втікаючому ворогу, та гусари вже ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанці кидають голоблі, витирають спітнілі лоби.
— Ну й намолотили! — вигукує Гордій Чурай. — Ціпом так не намахаєшся, як голоблею! Коли б оце трапилась мені молодиця, то, мабуть, і обняти б її не здужав!
— Давай сюди молодицю! — озвався Скидан. — Ми ще здужаємо обняти! Хоч пороху в порохівницях і мало, та сила ще є. Поп'ють ще наші шаблі шляхетської крівці!
— Люди добрі! — подав голос Остряниця. — В кого немає зброї, беріть у гусарів.
Селяни кидаються до вбитих, знімають зброю, та скільки її вистачить?
— Пане гетьмане! — примчав Биховець. — Пороху обмаль!
— Триматися до вечора! — наказує Павлюк. — Будь-що, а до вечора протриматися!
Павлюк подався оглядати табір, в багатьох місцях велів стягти докупи вози, розбиті спішно зібрати, зв'язати і заткнути ними проломи в обороні. Так він носився з одного кінця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися.
— Павле!
Все ще не вірячи почутому, повільно озирнувся.
— Ти?
— Я, — спокійно мовила Марина, випростовуючись над пораненим козаком, котрого вона щойно перев'язала. — Чому ти здивувався? Хтось же мусить ваші рани перев'язувати!
Вона дивилася на нього великими печальними очима.
— Чи ж довго люди голими руками відбиватимуться від закутих у панцирі гусарів?
— Доки б'ються їхні серця, а в них доки клекотітиме люта ненависть до панства!
— У тебе кров на щоці, Павлусю...
Вона вперше назвала його Павлусем, він схопив її руку, поцілував. Марина витерла йому кров.
— Бережи себе, Павлусю...
— Як усі, так і я.
— І я, — прошепотіла вона.
Він нахилився, поцілував її в губи.
— Бережи себе, в мене, крім тебе, нікого немає.
— Пане гетьмане! Ляхи сунуть!
Пригорнув її до себе, жадібно надивлявся в карі очі.
— Не будемо прощатися. Ми ще зустрінемося.
— Бийте ворога, а я перев'язуватиму ваші рани.
— Пане гетьмане!
Павлюк востаннє пригорнув Марину і побіг до возів з божевільно-щасливим усміхом в світлих очах. По всій рівнині на повстанський табір сунули польські полки. Піхота й кіннота. Сніг на рівнині вже геть стоптали, чорна гола земля, змішана з попелом і кров'ю, — наче величезне пожарище. Ворог суне досить завзято, вірить у свою перемогу.
— Старшин і отаманів з сотниками — до мене!
Збіглися старшини, отамани, сотники.
— Слово моє буде коротким! — різко мовив гетьман. — Порох у нас закінчується. Зостався невеликий запас. Озброєні тільки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не має. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Відступ для нас зараз-смерть! Загибель повстання. Все! Йдіть по своїх місцях і найдіть у собі надлюдські сили!
Першою на табір налетіла угорська та німецька піхота.
— Вогонь!
Бах-бах!
Ховаючись за возами, козаки били з самопалів і мушкетів, а місцями, коли найманці надто близько проривалися, і з пістолів. Бій клекотів з півгодини, козаки вже взялися за шаблі й почали тіснити піхоту, винищуючи її врукопашну. Найманці позадкували. Але на них тисла гусарська кіннота і вперто їх гнала вперед, на повстанський табір. Бій спалахнув з новою силою... Зрештою почалося найгірше. Потоцький підтягнув коронну артилерію, і та вдарила прямою наводкою по табору... Затріщали, розсипаючись, вози, падали козаки, коні... А ядра раз по раз падали в таборі, сіючи смерть і каліцтво. Повстанці були майже незахищені і тому сотнями гинули під ядрами. Зрештою в таборі спалахнула пожежа, півтабору було охоплено вогнем, в якому гинули поранені. Вогонь, якого нікому було гасити, бо табір без угаву атакувала кіннота, дістався до возів з порохом. Пролунав величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кількасот козаків і селян, останній запас пороху злетів у повітря. Табір огорнув дим, тріщав вогонь, іржали коні, конали поранені, оглушені вибухом повстанці повзали по обвугленій землі, — часом без рук та ніг, з виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кіннота увірвалася в напівзруйнований табір і пішла рубати поранених.